Назустрiч зорям
Савченко Владимир Иванович








Якою буде наша Земля через багато-багато років? Що станеться з людством?

Щоб перевірити це, один вчений охолоджує свій організм і засинає на багато століть. Що побачить учений після свого пробудження? Цікаву відповідь на це питання ви знайдете в науково-фантастичному оповіданні молодого письменника, інженера Володимира Савченка.

В цій книжці вміщено, крім того, ще два цікавих оповідання, присвячених хвилюючим проблемам освоєння космосу («Назустріч зорям» та «Дивна планета»), які теж читаються з великим інтересом.






Володимир Савченко

НАЗУСТРІЧ ЗОРЯМ




















НАЗУСТРІЧ ЗОРЯМ












1. Старт


Світлова смужка повільно повзла по шкалі приймача. Ефір, як завжди в неділю, був заповнений ущерть. При найменшому зміщенні смужки з динаміка вихоплювалися звуки нових станцій: слова, музика, потім знову слова, але вже іншою мовою. В останні вісті впліталися фокстроти, серйозна бесіда оглядача переривалась оперетковою арією. Нарешті, смужка доповзла до позначки 27,5 метра і зупинилася. З приймача полилися урочисті звуки органа — католицька радіостанція передавала церковну службу.

Чоловік, що сидів біля приймача, почав постукувати по столику невеликим камертоном. Коли звуки органа і камертон звучали в унісон, чоловік ставив на папері позначки. Довгі звуки він відмічав рисочками, короткі — крапками. На аркуші паперу з’явився телеграфний текст. Музика закінчилася. Чоловік вимкнув приймач і прочитав: «За всяку ціну зірвіть політ Ільїна».

Чоловік старанно склав аркуш і після короткого вагання рішуче зняв телефонну трубку.

— Технологічний відділ? Здрастуйте, Іване Миколайовичу. Це я говорю. Тільки-но перевірив робочі креслення і бачу: вкралася помилка. Не вказані гнізда для втулок біля основи кадмієвих стержнів. Так, треба виточити. Яке призначення? Цілком конструктивне. Але ми не маємо права на ходу змінювати проект. Будь ласка. Запишіть розміри…

* * *


Зранку 24 липня 1977 року з Москви до Тушинського аеродрому рушили юрми людей. І хоч старт був призначений на дев’яту годину вечора, вже близько шостої глядачі заповнили весь простір навколо великого поля, обнесеного металевою огорожею.

У центрі поля височіла біла трубчаста башта, всередині якої, спираючись на хвіст, стояла ступінчата ракета. Вона була схожа на велетенський наконечник стріли, в якому остання ступінь займала тільки невелику частину вістря. Всі інші частини ракети були призначені для старту. І довгасте тіло «стріли», і довгі, скошені назад під гострим кутом крила, і розміщені на них могутні стартові двигуни — все це мало відпасти і спуститися на парашутах, як тільки буде набрана потрібна швидкість.

Розвішані скрізь на стовпах алюмінієві репродуктори-«дзвіночки» повторювали глядачам пояснення радіодиктора:

— Сьогодні стартує перший в історії людства міжпланетний корабель, який поведе у простір не радіопромінь, а людина. Корабель облетить навколо Марса, сфотографує цю планету з близької відстані і, не сідаючи, повернеться назад на Землю рівно через рік, 24 липня 1978 року. Вести ракету уряд доручив керівникові групи конструкторів Андрію Петровичу Ільїну.

Ракета одірветься від землі за допомогою рідинно-реактивних двигунів. За межами атмосфери почне працювати атомно-реактивний двигун міжпланетного корабля. В ньому за рахунок енергії розщеплення урану нагріватиметься аміак. Розжарені гази, температура яких досягатиме кількох тисяч градусів, витікаючи через дюзи, штовхатимуть ракету в протилежному напрямі. Треба сказати, що запаси рідкого аміаку складають 89 процентів злітної ваги корабля, а корпус, баки, двигун, кабіна, інструменти і життєві запаси — тільки 11 процентів.

Глядачі слухали уважно. Крізь натовп, як вода через фільтр, просочувалися хлопчаки і збиралися біля огорожі. Огорожу, а також дорогу, що вела до стартової башти, щільно оточила міліція. Цей захід виявився дуже слушним.

День старту був взагалі важким для міліції. Начальник Тушинського відділення, охриплий і розіпрілий, скаржився по телефону:

— Я, розумієш, цих науково-фантастичних авторів притягав би згідно з Карним кодексом. Псують молодь, розумієш. Що не повість чи роман, то й «заєць». На Марс, розумієш, під воду, чи там, як то кажуть, у надра землі, — скрізь у цих авторів «заєць». Та ще до того ж і піонер. Для цікавості, хай їй грець! І що ми тепер маємо за відомістю на сьогоднішній день? З електропоїздів, з літаків, автомашин та іншого транспорту, що прибув у Москву, зсаджено «зайців» вісімнадцять тисяч шістсот п’ятдесят; при намаганні проникнути за огорожу до ракети затримано сімсот вісімдесят п’ять. Одного, розумієш, навіть із дюзи витягли. Років дванадцять, у коротеньких штанцях, у портфелі компас, термос і дві булочки. В космос, розумієш, зібрався. «Ти, — кажу, — дурненький, куди заліз? Адже згорів би». Мовчить, плаче. Просто біда!..

Тимчасом у невеличкому будиночку на краю аеродрому закінчували готування до подорожі. В одній з кімнат лежав, напівзаплющивши очі, сам Андрій Петрович Ільїн — невисокий, худорлявий, чорнявий чоловік.

У кімнату зазирнув голова стартової комісії. Ільїн рвучко підвівся.

— Що, пора?

— Ні ще, Андрію Петровичу, лежіть, голубе.

— Та не можу я лежати. Загнали мене сюди лікарі, поклали в ліжко і наказали не хвилюватися. А я так ще гірше хвилююся. Що там робиться? Атомне пальне завантажили?

— Незабаром почнемо завантажувати. Вирішили востаннє оглянути ракету. Все-таки, знаєте… Зараз там усередині всі ваші помічники: Сергійчук, Браге і Рюмін — для взаємного контролю. Ви не заперечуєте?

Голова пішов. Ільїн глянув на годинник. Ще півтори години, а він вже втомився чекати. Знову заплющив очі, намагаючись думати про щось зовсім стороннє… Цікаво, чи встигне прилетіти Юля з Владивостока? На всяк випадок вони вже попрощалися по телевізофону. Вона пожартувала: «Цього разу ти налітаєш більше, ніж я». Ільїн посміхнувся: «Льотчиця ти моя!» Він пишався і дружиною, вона була одною з небагатьох жінок-реактивниць, літала в далекі і важкі рейси. Він сам раніше був льотчиком, потім став конструктором. А дружина випробовувала його моделі, майже всі… крім цієї, міжпланетної.

І він знову полинув думкою до польоту, який незабаром мав відбутися. «Чи все зроблено як слід? Усе-таки своє око краще». Ільїн ще раз поглянув на годинник і рішуче встав. «Геть лікарів і всяку медицину! Йду!»

Три конструктори — помічники Ільїна — вже прямували йому назустріч.

— Усе гаразд, — доповів Сергійчук, маленький, чорнявий і дуже рухливий.

— Цілковитий порядок, — повільно і впевнено промовив довгов’язий естонець Браге.

А літній, з сивиною Рюмін, найповажніший з усіх, карбуючи кожен склад, сказав:

— Особисто я не виявив ніяких несправностей.

Ільїн посміхнувся. Рюмін обережний і педантичний, як завжди. «Все гаразд» — це занадто сміливо. «Не виявив несправностей» — вже напевно точніше.

Ільїн попросив прикурити. Рюмін хотів засвітити сірник, але це довго не вдавалося йому. Сірники ламалися, полум’я гасло. Ільїн із вдячністю подумав, що навіть цей суворий чоловік хвилюється за нього.

— Хвилюєтесь?

Але Рюмін не хотів признатися.

— Чому ж хвилюватися? Нібито все передбачено. З часом політ на Марс стане таким же звичайним, як поїздка в Крим на автомобілі. Правда, і з автомобілем бувають неприємності, трапляється.

* * *


О двадцятій годині п’ятдесят хвилин Ільїн сів біля пульта ракети. Захлопнулися герметичні люки. За ними лишилися зелений круг поля й по його краях море голів аж до обрію. Рівно о двадцять першій розкотисто прогриміли вибухи. Над площадкою здійнялася курява. Ракета, набираючи швидкість, ковзнула по башті вгору і блискавично злетіла в синє, швидко темніюче вечірнє небо. Чверть хвилини було видно червонуваті спалахи дюз. Потім усе зникло. Проводжаючі ще шукали очима в небі блискотливу цяточку, а ракета вже була далеко за обрієм.

Тимчасом біля передавача, затамувавши подих, сиділи члени комісії.

— Як почуваєте себе? Як двигун? — питав голова.

В навушниках звучав приглушений голос Ільїна:

— Все нормально. Стартова ракета вже відокремилася. Ввімкнув ланцюгову реакцію. Набираю прискорення. Почуваю себе добре. Звичайно, перевантаження дається взнаки.

— Де ви зараз? — спитав голова через кілька хвилин.

— Пролетів першу тисячу кілометрів. Швидкість — сім кілометрів за секунду. Механізми працюють чудово.

Поступово спадало напруження, яснішали обличчя, на них з’явилися посмішки.

— Отже, товариші, — зсунувши навушник з одного вуха, почав голова, — нас, здається, можна привітати з…

І раптом у навушниках щось тріснуло, стукнуло, загуділо. Голос Ільїна затремтів і завмер.

— В чому справа? — крикнув у мікрофон голова. — Ільїн, Ільїн, ви чуєте? Що сталося?

Минула томлива хвилина. Нарешті серед гулу інших звуків, що забивали голос Ільїна, почулися слова:

— Не можу визначити. Різко збільшилося перевантаження. Прискорення понаднормове. Двигун не виключається. Чекаю, доки закінчиться пальне.

Прийом став гіршати, довелося ввімкнути додаткові каскади. Люди, що завмерли біля передавача, мовчали, відчуваючи своє безсилля. Тільки голова безперервно питав:

— Ільїн, Ільїн, ви чуєте нас? Що з вами? Ільїн, Ільїн!..

Після страшенно довгої паузи долинув далекий, ледве чутний голос;

— Не розумію… Швидкість зростає. Зараз тридцять три кілометри за секунду. Напрям — на сузір’я Діви.

Довго ще параболічні антени Землі посилали в простір радіосигнали: «Ільїн, що з вами? Чи ви чуєте нас, Ільїн? Де ви, Ільїн?»

Ракета не відповідала.




2. Уривки із записів Iльїна


25. 7. 77. 0 год. 10 хв. Вирішив вести щоденник спостережень. Що б не трапилося, я мушу працювати, поки живий.

Я вилетів з Землі 24 липня 1977 року о двадцять першій годині. Через дев’ять хвилин після старту ракета повинна була набрати потрібну швидкість і вийти на розрахункову трасу. Проте вже на шостій хвилині прискорення різко збільшилося. Мене втиснуло в сидіння так, що я мало не задихнувся, майже знепритомнів. І зараз ще болять груди і спина. На ліктях і потилиці 1 садна. Потім трохи полегшало, встановилося прискорення 40 метрів за секунду. Перевантаження зросло вчетверо, ненормальне. Відрегулювати двигун не вдалося, управління відказало. Довелося сидіти склавши руки і чекати, доки закінчиться пальне, а закінчитися воно мало на дев’ятій хвилині. Але сталося щось загадкове, незрозуміле. Двигун працює без зупинки вже три години, а прилади показують, що запаси аміаку майже не зменшилися. Дедалі з більшою швидкістю мене несе в простір у напрямі до сузір’я Діви. Я збився з еліпса на гіперболу. Якщо дивитися з півночі, траса на Марс лишилася ліворуч. Звернути на неї не вдається: не слухається руль, рульові двигуни теж відказали. Щосекунди чекаю атомного вибуху… Тоді кінець. Швидкість 440 кілометрів за секунду. Щось неймовірне. Записав цифру і сам не вірю. Відстань од Землі — понад два мільйони кілометрів, Вина зир аз менша, ніж відстань од нашої планети до Місяця.

25. 7. 77. 3 год. 00 хв. Весь час думаю; що ж сталося з двигуном? Витрата аміаку за шість годин дуже мізерна. Зовсім змінився режим роботи. Полум’я, що вилітає з дюз, набагато яскравіше за Сонце.

В мене на ракеті є атомний нагрівник — реактор. Його завдання — нагрівати аміак. Але після незрозумілої аварії температура різко зросла. І, можливо, інертне робоче тіло — аміак — перетворилося на ядерне пальне. Може, в реакторі виникли такі місцеві температури, які викликали синтез ядер гелію і водню, більше того: перетворення ядер азоту в ядра кремнію (такі реакції вже здійснені в лабораторіях). Якщо це справді так, запас пального в ракеті збільшиться в мільйони разів. І двигун зупиниться ще нескоро — в усякому разі він працюватиме доти, доки в кілька разів не зменшиться запас заряду урану в двигуні і ланцюгова реакція не припиниться сама по собі.

Чому ж відразу не стався атомний вибух? Очевидно, ввімкнулися чудові теплові реле, винайдені Сергійчуком. Вони, наскільки це було можливо, керували ланцюговою реакцією і зменшили подачу аміаку. Електричні автомати завжди вправніші і рішучіші за людину — вони ніколи не вагаються… А жаротривкий руль, очевидно, розплавився.

26. 7. 77. Учора о 23 год. 45 хв. перетнув орбіту Марса. Марс лишився по курсу ліворуч. Він відсвічував яскраво-червоним кольором точнісінько так, наче на нього дивишся з Землі.

Мене все ще мчить до Діви і віднесло вже на двісті мільйонів кілометрів. Двигун і досі працює, прискорення, як і було, — 40 кілометрів за секунду. Якби не особливе тренування, навряд чи я витримав би таке довготривале перевантаження.

Голова важка, ноги мов у слона, до рук наче хто гирі поприв’язував. Навіть писати важко, підштовхую кисть плечем, ніби дрова пиляю. Але все одно пишу. А що ж мені ще робити?

Становище безнадійне. В своїй герметичній кабіні я наче в клітці: в безпеці і — безпорадний. Не можу справитися з двигуном. У мене на півтора року харчів, води і повітря. Це мій максимум. Півтора року я житиму і вестиму щоденник.

Для кого я пишу? Підводник на затонулому човні, моряк, що кинув пляшку в море, людина, яка закопала свій рукопис у землю, можуть надіятися, що їх записки колись знайдуть і прочитають. А на що я можу надіятися?

26. 7. 77. Увечері. Сьогодні на відстані двісті мільйонів кілометрів востаннє чув Землю. Сам я вже давно не відповідаю, мій передавач занадто слабкий. Усе-таки було легше, поки я чув: «Ільїн, Ільїн, де ви?» Тепер я зовсім один у міжзоряній порожнечі.

30. 7. 77. Швидкість — 20000 кілометрів за секунду. Відстань од Землі п’ять мільярдів кілометрів. Я вже на межі сонячної системи. Як порожньо в ній! Пролетів її всю наскрізь і не зустрів жодної планети. Одні з них були за сонцем, інші, найближчі, лишилися осторонь на відстані сто-двісті мільйонів кілометрів. Вони блищали яскравіше, ніж коли на них дивишся з Землі — і тільки.

Отже, швидкість уже 20000 кілометрів за секунду. Неймовірна, колосальна величина, порівняти її можна хіба що тільки з швидкістю альфа-часток при розпаді радію. Але ж там-елементарні частки, які не можна побачити навіть під найбільшим мікроскопом, а тут — складна і велика машина з численними приладами і живою людиною. Що ж воно буде далі?

Така величезна, незвичайна швидкість викликала своєрідний прояв ефекту Допплера. Звичайно астрономи користуються цим явищем, щоб визначити швидкість руху зірок. Світлові хвилі поводяться, як звукові. Сигнал електрички, що мчить назустріч, звучить на вищому тоні, ніж коли електричка вже промчала і віддаляється. Коли зоря наближається до нас, наше око й оптичні прилади сприймають її світлові хвилі значно укороченими, вони неначе зміщаються до короткохвильової фіолетової частини спектра. Але варто зорі віддалитись од нас, як промені, навпаки, стають довгохвильовими, тобто «червонішими».

Я теж користувався ефектом Допплера, щоб визначити швидкість ракети відносно зорі Альфа Діви, до якої мене несло, за зміщенням у спектрі мого приладу яскраво-жовтої лінії газоподібного натрію. Якщо спочатку зміщення цієї лінії в бік короткохвильової частини спектра були ледве помітні, то два тижні тому цю лінію вже видно було в смузі зелених променів, потім вона стала голубою. А зараз я вже можу назвати її синьою лінією натрію.

Але головне, що з цієї ж причини змінюється і колір зірок. Тьмянуваті жовті зірочки попереду мене поступово набувають кольору біло-голубого розжарення, що сліпить і коле очі, як вогонь електрозварки. Більше того — попереду загоряються нові зорі Спочатку тьмяно-червоні, вони поступово жовтіють і стають яскравішими; Очевидно, це вмираючі сонця, які настільки охололи, що вже не світяться і тільки випромінюють невидиме теплове проміння і радіохвилі. Моя ж швидкість така велика, що навіть це теплове проміння стає видимим.

Я фотографую ці нові зорі і старанно позначаю їх на зоряних картах. Мабуть, нема такого астронома, який би не віддав півжиття за кожну відкриту вмираючу зорю! А я їх бачу десятками. Невже все це так і загине разом зі мною?..

А зорі позаду (крім тих, які закриває вогонь з дюз) поступово тьмяніють, стають похмуро-червоними. Їх усе менше й менше…

24. 9. 77. Лечу вже два місяці. Найдивовижніше те, що я ще живий. Швидкість за ефектом Допплера 215 000 кілометрів за секунду. За розрахунками, я в три тисячі вісімсот разів далі від Сонця, ніж Земля.

Два місяці я живу життям, незрозумілим для всіх тих, хто народився на Землі. Придавлений величезною вагою, повзаю по тісній кабіні 3Х3Х3 метра. Такий мій світ. За його межами — зорі. Зірок стало набагато більше, вони яскравіші, відтінки їх змінилися, але сузір’я такі самі, як з Землі. Летить по небу, витягнувши шию і розпластавши крила, Лебідь. Оріон перетягнутий таким же прямим поясом з трьох зірок. Зачерпує темряву ківш Великої Ведмедиці. Кассіопея, як і завжди, схожа на літеру М.

І яка ж велетенська відстань між цими блискотливими світами, якщо досі сузір’я не спотворилися! Вірніше, спотворення не помітне на око. Але з допомогою телескопа і небесних карт легко встановити, що найближчі зорі перемістилися: Альфа-Центавра — майже на пів-градуса, Сіріус приблизно на чверть градуса, решта, — звичайно, Менше. Пів-градуса — це видимий діаметр Місяця, величина чималенька. Всі найближчі зорі зміщуються в одному напрямі — до сузір’я Овна, де повинна ясніти яскрава оранжева зоря — Сонце. Повинна ясніти, але я не бачу її. Сонце позаду, і сліпучі гази закривають його.

18. 10. 77. Нічого не розумію. За моїми розрахунками навіть атомний процес уже має скінчитися. Сила тяжіння незмінна, отже моя швидкість зростає щосекунди на сорок метрів за секунду. Вона вже наближається до швидкості світла. Але ж це — межа. Що ж станеться в найближчий час? Я так зацікавлений, що навіть не думаю про смертельну небезпеку.

19. 10. 77. 2 год. 00 хв. Нарешті! Двигун зупинився. Я відчув, як він зупиняється, раніше ніж глянув на прилади. Вага, що весь час так пригнічувала мене, поступово зменшилася — стало легше дихати, легше рухатися, — а потім і зовсім зникла. І я злетів, поплив у повітрі. З незвички знепритомнів… Тепер уже трохи отямився… Але все ще нудить і паморочиться в голові. Намагаюсь привчити себе до невагомості.

Зникло відчуття польоту — ракета наче висить у центрі зоряної кулі. Від несподіваної тиші боляче вухам. Уперше погасло сліпуче світло, що било ззаду.

19. 10. 77. 6 год. 00 хв. Останнім часом помітно змінилося небо. Позаду майже темно. Бачу окремі тьмяні зорі, якісь мутні великі туманності. Попереду, навпаки, — сяюча краса, плями світного газу, зоряні хмари. Здається, наче все небо фосфоресціює. Це все ефект Допплера, доведений майже до межі. Від зірок, що розташовані позаду, я сприймаю тільки крайні рентгенівські і гамма-промені, нечисленні, пов’язані з рідкісними високими температурами. Зорю, що ясніє попереду, я бачу в інфрачервоних променях. Мені видно найхолодніші, тьмяні і навіть темні тіла.

20. 10. 77. Знову і знову думаю, що ж сталося з двигуном. Залізти в нього небезпечно — висока температура, занадто багато радіоактивних атомів. Треба виждати.

Отже, в мене був атомний нагрівник — урановий реактор нагрівав аміак. Якби збільшилась подача аміаку, запаси його вже давно скінчилися б. Значить, з подачею було все гаразд. Сталося щось з самим урановим реактором. Я не зміг ні виключити його, ні керувати ним. Реакція регулювалася рухливими стержнями з кадмію. Що коли вони зламалися? Тоді лавиноподібне наростання реакції — і атомний вибух. Так? Очевидно, гак. А якщо вони поламалися не зовсім, відломилася тільки частина? Тоді процес зміниться, але вибуху може й не бути. Що ж, це, здається, єдино можливий варіант.

23. 10. 77. Тіло не може летіти швидше за світло. Енергія не може передаватися із швидкістю, більшою за швидкість світла, — це основне положення теорії відносності. Але годину тому мені здалося, що я або збожеволів, або ж рішуче спростував Ейнштейна.

Останнім часом мені вже не вдавалося визначити швидкість за ефектом Допплера. Знайомі лінії в спектрі зникли, замість них у полі зору з’явилися невідомі лінії й смуги, І всі вони сповзали занадто швидко. Зараз вони вже не сповзають, але я все одно не можу знайти їх у таблицях. Тому я вирішив визначити швидкість ракети за рухом Сіріуса. Досі це зробити не вдавалося, бо зміщення його було дуже мале, та й швидкість весь час змінювалася, я міг одержати тільки середнє значення. Але в останні дні Сіріус помітно зсунувся, перетнув усе сузір’я Великого Пса і наблизився до Оріона. Я виміряв зміщення за добу і встановив, що ракета мчить із швидкістю близько сорока мільйонів кілометрів за секунду, тобто в сто тридцять три рази швидше, ніж світло!

24. 10. 77. Я не спростував теорії відносності, а швидше підтвердив її. Ану, спробую розтлумачити усе це самому собі з максимальною ясністю. Раніше я якось не дуже цікавився теорією Ейнштейна: сумлінно засвоїв усе те, що писалося з цього приводу у вузівських підручниках з фізики, і тільки. Вважав її дуже цікавою, вражаючою уяву, — але страшенно далекою від моєї конструкторської діяльності та й (ніде правди діти) дуже вже складною математично. Чи міг я думати, що колись мені доведеться зіткнутися з теорією відносності віч-на-віч!

Тепер треба в цьому як слід розібратися, щоб по можливості найточніше з’ясувати, що зі мною відбувається, і щоб від усього цього правді не збожеволіти.

Отже, почнемо. «Швидкість руху тіл у просторі не може збільшуватися безмежно, — твердить теорія відносності. — Будь-яке тіло, чи то ракета, чи ядерна частка, розігнана в прискорювачі, не зможе перевищити ту швидкість (хоч і величезну, але все-таки кінцеву), з якою мчать у простір хвилі світла, електромагнітних, гравітаційних, електростатичних полів». Ця швидкість з точністю до сотень кілометрів за секунду дорівнює 300 000 кілометрам за секунду. Як же в мене вийшло сорок мільйонів кілометрів за секунду?

Міркуємо далі. Якщо тіло не може обігнати світло, а тільки в крайньому разі наблизиться до цієї граничної швидкості, то повинні виникнути нові складні явища… Справді, за звичайними класичними уявленнями, з якою б швидкістю не рухалася моя ракета, щоб збільшити цю швидкість ще, скажімо, на 500 кілометрів за секунду, потрібна точнісінько така сама сила прискорення. А насправді же це не так. Пришвидшити рух ракети з 1000 кілометрів за секунду до 1500 порівняно легко, збільшити швидкість з 299 000 кілометрів за секунду до 299 500 кілометрів за секунду в тисячу разів важче. А збільшити швидкість з 299 500 кілометрів за секунду до 300 000 кілометрів за секунду зовсім неможливо.

Отже, в міру наближення до межі швидкостей тіло дедалі більше чинитиме опір силі, що його прискорює. Мовою механіки це означає: міра інерції тіла — його маса — починає різко збільшуватися. Отже, уявлення, що маса тіла постійна й незмінна, уявлення, на «непохитному» фундаменті якого була споруджена витончена будова класичної фізики, виявляється неправильним. Фундамент руйнується, а разом з ним руйнується і будова; просто кажучи, всі ті звичайні уявлення про масу, час, простір, якими люди користуються в повсякденному житті, тут, у ракеті, що летить на критичній межі швидкості, вже непридатні.

Час, як і маса, — виявляється, — не абсолютне й незмінне поняття, а відносне. Так-так, при тій швидкості, з якою зараз летить ракета, ритм часу тут зовсім не той, що на Землі. Всі фізичні явища: хід годинника, розпад урану, біологічні процеси в моєму тілі, — відбуваються значно повільніше. Поки я спостерігав процеси й події тільки в своєму невеличкому світі — ракеті, я цього не помічав та й не міг помітити. Але ось я поглянув на зовнішній світ у телескоп — і різниця виявилася приголомшлива.

Швидкість тіла, що знає кожен школяр, — це частка від ділення шляху, пройденого тілом, на час, за який шлях пройдено. І, визначаючи швидкість таким чином, нікому й на думку не спаде, що час може бути зовсім інший, а не той, який показують стрілки годинника. В мене ж саме так і вийшло.

Швидкість моєї ракети відносно зовнішнього світу, звичайно, не сорок мільйонів кілометрів за секунду, а просто дуже близька до швидкості світла, щось середнє між 299 000 кілометрів за секунду і 300 000 кілометрів за секунду. Це значить, що ритм часу в ракеті в сотні разів повільніший, ніж на Землі. Я ж узяв за основу вимірів відстані між зорями, обчислені на Землі, а час відлічував за годинником, укріпленим на пульті керування ракетою. Ось чому моє суб’єктивне визначення швидкості виявилося зовсім неправдоподібним…

Отже, все стає на свої місця. Так от вона, межа руху матерії, до якої ще не наближалася людина; межа, що вивчалася тільки на рідкісних експериментах з елементарними частками. Все змінюється: маса, темп часу — величини, які важко уявити собі змінними.

Але яке ж сьогодні число? Адже якщо в ракеті час минає повільніше: ніж на Землі, то, може, з земної точки зору, я лечу вже багато місяців і кожен «мій день» відносить мене в таку далину, звідки при звичайному русі не повернутися за роки? Треба поспішати з двигуном. Поспішати! А температура, а радіоактивність?

26. 10. 77. У міжзоряному просторі кожна дрібниця — проблема. Остудити — що може бути простіше на Землі? Опустив у воду або продув повітря. Але в мене нема ні зайвої води, ні повітря. Витрачати аміак я не можу, він мені потрібен для повернення. А двигун остигає через випромінювання… І я чекаю — витрачаю дні і лечу невідомо куди.










30. 10. 77. Нарешті, я наважився — проник у двигун. Капітальний ремонт під час польоту не був передбачений. Довелося все вигадувати на ходу. Свій постійний герметичний скафандр з термоізоляцією я обшив зовні металевими листами, щоб захистити себе від радіоактивного випромінювання. Із кабіни виліз через шлюз. Прив’язав себе дротом, бо в невагомому світі можна ненароком відштовхнутися од ракети, а потім борсатимешся і так і не дотягнешся до дверей, розташованих поряд. Сяк-так, чіпляючись за обшивку, доповз до дюз, через них просунувся в реактивну камеру. Як і думав, підвели стержні. А втім, «підвели» — не те слово. Вони були зіпсовані нарочито, зламані біля основи. Від чого вони зламалися, відразу сказати було важко — злами оплавилися. Але в одному вцілілому стержні я знайшов скляну ампулу. Вона була вставлена в спеціально висвердлене гніздо. В ампулі містилася міцна кислота-азотна чи сірчана. Очевидно, під час першого ж поштовху ламкі ампули були роздавлені, кислота роз’їла стержні, решту зробила температура. Якби стержні були знищені, негайно стався б атомний вибух. Але, надломившись, вони лишилися тут же в камері. Хід реакції змінився, і я втратив можливість керувати нею.

Отже, диверсія. Не можу зрозуміти, не хочу вірити. Але твердо пам’ятаю — не було в проекті цих гнізд. Звідки вони взялися, хто їх висвердлив? А втім, ніколи про це думати. Зараз — за ремонт.

30. 10. 77. Через годину.

Ремонт! Та він же не потрібен, навіть шкідливий.

Міркуватиму послідовно.

Я лечу від Землі із швидкістю, близькою до швидкості світла. Насамперед мені треба погасити цю швидкість. Залетів я неймовірно далеко. Поки гаситиму швидкість, залечу ще далі. Якщо ракета летітиме із звичайною швидкістю, щоб повернутися на Землю, потрібно буде багато років. У мене невистачить для цього ні часу, ні повітря, ні харчів. Отже, треба загальмувати, повернути, знову розігнатися до швидкості світла, пройти з такою швидкістю основну частину шляху, а потім, наближаючись до Сонячної системи, загальмувати ще раз. Значить, двигун повинен тричі проробити ту роботу, яку він уже виконав з власної ініціативи.

Якщо ж я відремонтую атомний реактор, то разом з цим оживлю і слабенький двигун, який годиться хіба що для безпосадочного польоту на Марс, двигун, який здатний розвинути швидкість близько тринадцяти кілометрів за секунду, — для мене надзвичайно мізерну. Я навіть повернути не зможу, витрачу все пальне і загублю надію навіки.

Який же вихід? Тільки один — лишити все, як є, нехай знову вступає в дію цей могутній процес, який заніс мене сюди. Клин клином вибивають, але не голкою. Риск великий, проте вибирати нема з чого. Або повільна смерть від задухи і голоду через рік, або смертельний риск і надія.

Наважився.

2. 11. 77. Готування закінчено. Згаяв два дні, щоб привести в порядок рульові двигуни, заправити їх атомним пальним, перемістити аміак у баки, що живлять двигун. Перемога або смерть! Включаю.

2. 11. 77. Через десять хвилин.

Знову нестерпна вага… знову я притиснутий до крісла. Але я живий. Лечу від Землі, проте вже гальмую. Двигун слухняний.

4. 11. 77. Як же далеко я залетів, коли сузір’я так спотворилися! Багато яскравих зірок перекочували з своїх сузір’їв у сусідні. Я думаю, що до Землі не менше як п’ять світлових років, з погляду земного спостерігача, звичайно.

Так от вона, таємниця міжзоряних перельотів. Якщо при звичайній швидкості ракети невистачить життя багатьох людей, щоб досягти найближчих зірок, то при такій швидкості, яку має моя ракета, час усередині міжзоряного корабля майже зупиниться, і пасажири його досягнуть будь-яких глибин Всесвіту. Правда, поки вони летітимуть, на Землі зміняться покоління і тільки пам’ять лишиться про смільчаків, які вирушили в подорож до далеких зірок, щоб ознайомитися з їх планетними системами, з життям на цих невідомих світах. Але коли-небудь вони все-таки повернуться і збагатять науку новими неоціненними даними. Для людини нема меж у Всесвіті, нема недосяжних світів і галактик!

7. 12. 77. Швидкість уже значно менша за швидкість світла. Давно вже зникли ефекти великих швидкостей, і небо знову має нормальний вигляд — воно однакове попереду і позаду. Весь час фотографую зорі. Адже я залетів так далеко, що дивлюся на них немов з іншої позиції, і знімки мої дуже важливі, щоб визначити відстань до зірок і їх розташування в найближчих районах нашої Галактики.

4. 6. 78. Треба витримати ще два місяці. Лечу додому. Все лишилося позаду: і гальмування, і поворот, і розгін, і ще два тижні в полоні відносності вже по дорозі назад. Минуло більше як дев’ять місяців перевантаження і місяць невагомості. Зйомки припинив: закінчилася плівка, та н найцікавіше вже пройдено. Тепер лишилося одно — доставити знімки на Землю.

Почуваю себе погано — на шкірі з’явилися червоні плями, поколює в серці, температура понижена. Все-таки вічне перевантаження шкідливе для здоров’я. Намагаюся спати якнайбільше, щоб швидше минав час. Але сплю погано, навіть із снотворним. У сні прислухаюся до двигуна. Найстрашніше загинути зараз… на порозі щастя.

Дуже боюся за знімки й записи. Буде дуже шкода, якщо ніхто не взнає про мої відкриття. Аби тільки вчені побачили мою працю, тоді життя мало б смисл — не жаль і вмерти. Ні, кривлю душею, вмерти жаль, боюсь не тільки за працю. Дуже хочеться ще раз побачити Батьківщину, зелені поля, московські вулиці, привітні людські обличчя…

31. 7. 78. Входжу в Сонячну систему. Бачу маленький, але сліпучо-яскравий диск Сонця. Воно вже трохи нагріває ракету.

2. 8. 78. Добре видно Землю, яскраву голубувату зорю. Дивлюсь і не можу намилуватися.

3. 8. 78. Земля затулила півнеба. Швидкість сім кілометрів за секунду, йду на зниження.




3. Фініш


З тунелю на привокзальну площу виливалися потоки людей і струмочками розтікалися по московських вулицях.

— Чи не скажете, Інститут космонавтики міститься там, де й раніше?

— Їдьте на метро до станції Ціолковської.

— А де це станція Ціолковська?

— Хіба ви вперше в Москві?

— Ні, я був… давно. Пробачте, зараз який рік?

— П’ятниця. Ах, рік? Ви питаєте, який рік?!

— Так, рік.

— Гм… Зараз 1989 рік.

— Дякую, я так і думав.

Чоловік у синьому комбінезоні, з худим обличчям і сивою гривою волосся пішов собі далі, а здивований юнак довго дивився йому вслід, потім глянув на годинника і заквапився в своїх справах.

Ільїн прибув на Землю лише кілька годин тому. Він посадив ракету на підмосковне водоймище. Над прісноводним морем ледве-ледве починало світати. Коли ракета зупинилася, настала тиша і все ще оглушений Ільїн визирнув з люка, в обличчя йому пахнуло вологою передранковою свіжістю. Над водою стояв туман, на березі в похмурому лісі щебетали пташки. Потім здалеку донісся трубний звук, Ільїн пізнав давно забутий сигнал електрички.

Спав ліс, спало озеро. Ніхто не зустрічав мандрівника, що встановив рекорд швидкості і дальності. Ільїн не міг чекати, поки люди прокинуться. Що станеться з ракетою, нікуди вона не дінеться! Берег був близько, Ільїн легко доплив до нього, через комиші, болотисту галявинку дістався до лісу. За годину він вийшов на залізничне полотно… І ось він у Москві. А в Москві минуло не мало, не багато — дванадцять років. Куди ж тепер? Додому — до Юлі. Але ж для Юлі теж минуло дванадцять років. Скажімо, рік вона чекала… а потім? Ні, так починати важко. Краще відразу йти до товаришів, в інститут.

А для чого? Про нього вже забули, його політ — прикра неприємність в історії космонавтики. Те, що не пощастило зробити йому, мабуть, уже давно здійснили інші. Його товариші вже облетіли навколо Марса, висадилися там, на Венері та інших планетах Сонячної системи. Він відстав на цілих дванадцять років. Закони відносності зле пожартували з нього. Тепер він — другий Ріп Ван-Вінкль. Той проспав двадцять років у горах, а Ільїн втратив дванадцять років у міжзоряному просторі. Його поява, звичайно, буде сенсацією… Але хіба приємно бути пустою сенсацією?

Ільїн зайшов у скверик, сів на лавочку і замислився. Навколо вирувало гомінливе, напружене життя столиці. Суцільним потоком у кілька рядів мчали автомобілі, поспішали, обганяючи одне одного, робітники, службовці, школярі…

«Дурниця! — Ільїн рішуче встав. — Який там Ріп Ван-Вінкль! Він же не спав, він працював. Його знімки, виміри, каталоги цікаві і важливі для науки. А політ на граничній швидкості, спостереження над відносністю простору і часу? А сама можливість здійснення такого польоту? Невідомо, чи знають про все це вчені».

Ільїн зупинився у вестибюлі біля схеми лінії метро. Станцій стало за ці роки набагато більше. Ага, ось і Ціолковська, наступна за Пантеоном. Не треба розпитувати, він знає, як їхати.

Коли Ільїн вийшов з метро, він побачив новий район. У 1977 році тут височіли пагорки, порослі рідким чагарником. А зараз у три сторони розбігалися широкі асфальтовані вулиці. Високі будинки, алеї вздовж тротуарів — як змінилася ця місцевість!

Одна з вулиць мала назву проспект Космонавтів. Ільїн прочитав напис на табличці. Мимоволі пришвидшуючи ходу, він попрямував липовою алеєю вздовж світлих, строгої архітектури будинків. Через два квартали шосе роздвоїлось, огинаючи скверик з невисокими деревами, і утворило просторий круглий майданчик.

За сквером височів білий будинок з колонами та величезним скляним куполом. Над колонами Ільїн прочитав:






«Центральний інститут космонавтики»





Ільїн зайшов усередину, піднявся широкими сходами. На площадці стояв бронзовий пам’ятник. Ільїн почав вдивлятися, і серце його застукало глухо й швидко. Він поволі, намагаючись не привертати нічиєї уваги, підійшов до пам’ятника зовсім близько.

На постаменті, що мав вигляд ракети, стояв він, Ільїн, точнісінько такий, який він був у день відльоту: в комбінезоні, без шапки, спокійне обличчя звернене до неба. Бронза й мармур сяяли в промінні сонця, яке лилося крізь скляний купол. На цоколі були викарбувані слова:






«Андрій Петрович Ільїн — піонер космосу.

1938–1977 рр.»





Кров ударила йому в обличчя. Щоб заспокоїтися, Ільїн почав лічити пульс… Отже, не забули. А він, дивак, думав… Ого, як б’ється серце — сто ударів за хвилину!.. Ну що ж, приємно поглянути на власний пам’ятник. Тільки дату, звичайно, доведеться виправити. В 1977 році він не вмер.

На другому поверсі Ільїн звернув у тихий, прохолодний коридор. На дверях висіли таблички: «Кафедра астронавігації», «Фізична лабораторія», «Кафедра реактивної техніки», «Кафедра радіотелеуправління»… Очевидно, в цьому будинку працювали не тільки дослідники, але вчилося й молоде покоління космонавтів. Такого інституту не?було дванадцять років тому. Зараз в аудиторіях було порожньо — літній час. Лише за одними дверима читали лекцію. Ільїн прислухався. Поважний, хриплуватий голос здавався йому знайомим.

— Сьогодні, друзі мої, — говорив лектор, — ви вперше прийшли в наш інститут. Ви хочете присвятити себе зореплаванню, цій важкій, але благородній галузі людського знання. Ця наука, що виникла зовсім недавно, вимагає від людини всього її життя, самовідданості і сміливості. Ви знаєте, що протягом останніх років було здійснено не так багато польотів і перший з них закінчився загибеллю єдиного пасажира — мого вчителя і друга, конструктора Ільїна.

«Рюмін!» — пізнав Ільїн. Він одразу згадав останні години перед стартом, які запам’яталися назавжди.

— Причини аварії ракети Ільїна так і лишилися нез’ясованими, — чулося за дверима. — Найімовірніше, її пошкодили метеорити. Невдача примусила нас перевірити всю конструкцію і затримала наступний політ на два з половиною роки. Проте найсумніше те, що ми втратили талановитого конструктора, який міг би зробити ще дуже багато. Не можна було посилати в перший політ таку цінну людину. Я відмовляв його, пропонував полетіти замість нього. Але Андрій Петрович, на жаль, був честолюбний…

«Що він каже? — подумав Ільїн. — Ніколи нічого такого не було. Не вмовляв, не пропонував. Навпаки, сказав, що нема чого хвилюватися. Для чого йому ця брехня?»

Ільїн пригадав: він знав Рюміна п’ять років, але дружби між ними не було. Завжди сухий, педантичний, Рюмін тримався осторонь, в розмові висловлювався обережно, наче боявся, що його піймають на слові або якійсь помилковій думці. Ільїн цінив його, як хорошого працівника, і все-таки було в ньому щось таке, що викликало неприязнь.

І ось тепер ця брехня. А відповідав же за робочі креслення Рюмін, і він останнім перевіряв їх докладно.

Ільїн рвучко відчинив двері. Жовта від сонця аудиторія амфітеатром підіймалася вгору. Сотні молодих очей уважно дивилися на кафедру, де стояв постарілий, товстий, брезклий Рюмін.

Аудиторія невдоволено загомоніла. Рюмін насупився, глянув через плече…

І раптом різкий крик, зойк від болю і жаху пролунав у залі.

— Навіщо?! Навіщо?!

Схопившись рукою за серце, Рюмін почав сповзати на підлогу.

Слухачі збігли вниз і щільним кільцем оточили лектора, що лежав на підлозі. Над ним схилився чоловік, який став ідеалом в їх житті. Він був дуже схожий на людину, втілену в бронзу, такий самий худорлявий і в комбінезоні. Здавалося, він щойно зійшов з постаменту. Тільки цей чоловік був зовсім сивий.












ПРОБУДЖЕННЯ ПРОФЕСОРА БЕРНА









Розповідають, що саме в 1952 році, коли світ гнітила найбільша безглуздість XX століття, так звана «холодна війна», професор Берн перед великою аудиторією дослівно повторив невеселий дотеп Ейнштейна: «Якщо в світовій війні № 3 надумають воювати атомними бомбами, то в світовій війні № 4 воюватимуть дубинами…»

Це була одна з останніх лекцій Берна, якого вважали «найуніверсальиішим ученим XX століття». Восени того ж 1952 року вчений загинув під час своєї другої геофізичної експедиції в Центральну Азію.

Другий учасник цієї маленької експедиції, інженер Німайєр, якому пощастило врятуватися, згодом розповідав;

— Ми переправляли нашу базу на вертольоті в глиб пустині Гобі. Першим рейсом, навантаживши прилади і вибухівку для сейсмологічних досліджень, вилетів професор. Я лишився біля решти спорядження. Коли вертоліт злетів, мотор почав давати перебої, а по тім і зовсім заглух. Машина ще не встигла набрати швидкості і тому почала різко, вертикально знижуватися з висоти сотні метрів. Ледве вона торкнулася землі, стався величезної сили вибух. Очевидно, зниження було таким стрімким, що від сильного поштовху детонував динаміт. Вертоліт і все, що було в ньому, разом з професором Берном перетворилося на порох.

Цю розповідь слово в слово Німайєр повторював кореспондентам, що без упину напосідали на нього. Спеціалісти визнали її переконливою. Справді, зниження навантаженого вертольота в нагрітому і розрідженому повітрі високогірної пустині мусило відбутися ненормально швидко. Поштовх під час посадки міг призвести до таких трагічних наслідків. Слідча комісія, що вилетіла на місце катастрофи, підтвердила ці припущення.




Тільки Німайєр знав, що все було інакше. Але він навіть перед смертю не виказав таємниці професора Берна.

…Те місце пустині Гобі, куди дісталася маленька експедиція Берна, нічим не відрізнялось од навколишніх районів. Такі самі застиглі хвилі барханів, що вказували напрям останнього вітру, який невблаганно гнав їх уперед. Такий самий сіро-жовтин пісок, що сухо скрипів під ногами і на зубах. Те саме, сліпучо-біле вдень і багрове надвечір сонце, яке описувало майже вертикальну дугу в небі. Ні деревця, ні пташки, ні хмаринки, ні навіть камінця в піску.

Блокнотний аркушик паперу з позначеними на ньому координатами цього місця професор Берн спалив, як тільки вони прибули сюди і відшукали шахту, вириту під час минулої експедиції. Отже, тепер ця точка пустині відрізнялась од інших тільки тим, що в ній перебувало двоє людей — Берн і Німайєр. Вони сиділи на розкладних стільцях поблизу намету. Недалеко виблискував сріблястим фюзеляжем і лопатями гвинтів вертоліт, схожий на величезну бабку, що сіла відпочити на пісок пустині. Сонце кидало свої останні промені майже горизонтально, і від намету й вертольота падали на бархани високі химерні тіні.

Берн розповідав Німайєру:

— Колись один середньовічний медик запропонував простий спосіб нескінченного продовження життя. Він вважав, що для цього досить заморозити себе і в такому вигляді зберігати себе десь у погребі років дев’яносто, а потім одігріти й оживити себе. Можна пожити років десять у цьому столітті, а потім знову заморозити себе до кращих часів. Правда, сам цей лікар чомусь не побажав прожити зайву тисячу років і помер своєю смертю на шостому десятку. — Берн весело примружив очі, прочистив мундштук і вставив нову сигарету. — Так, середні віки… В наш чудодійний двадцятий вік найбезглуздіші ідеї середньовіччя стають реальністю. Радій став тим філософським каменем, який може перетворити ртуть або свинець на золото. Ми не винайшли вічного двигуна — це суперечить законам природи — зате відкрили вічні, завдяки їх здатності самовідновлюватися, джерела ядерної енергії… І ще одна з ідей: в 666 році майже вся Європа чекала кінця світу. Але якщо тоді причиною цьому були лише кабалістичний смисл числа «666» і свята віра в апокаліпсис, то тепер ідея про «кінець світу» має під собою реальний ґрунт у вигляді атомних і водневих бомб…

Так ось про заморожування… Ця наївна вигадка середньовічного медика тепер теж набула наукового смислу. Ви знаєте про анабіоз, Німайєр? Його відкрив Левенгук у 1701 році. Це загальмування життєвих процесів за допомогою холоду або, в інших випадках, висушування. Адже холод і відсутність вологи значно сповільнюють усі хімічні й біологічні реакції. Вчені вже давно здійснили анабіоз риб і кажанів: холод не вбиває їх, а, навпаки, зберігає. Звичайно, помірний холод… Анабіоз — це по суті подовжена клінічна смерть. Справа в тому, що людина чи тварина помирають не відразу після того, як зупинилось серце або припинилося дихання. Минула війна дала можливість медикам глибоко дослідити клінічну смерть. Деяких тяжкопоранених пощастило повернути до життя навіть через кілька хвилин після зупинки серця, причому, візьміть до уваги, це були смертельно поранені. Ви фізик і, може, не знаєте…

— Я чув про це, — схилив голову Німайєр.

— Слово «смерть», безперечно, втрачає своє страшне значення, коли до нього додається цей медичний епітет «клінічна». Справді, існує немало проміжних етапів між життям і смертю: сон, летаргія, анабіоз, під час яких життєві процеси в людському організмі уповільнюються. Всім цим я й займався в останні роки. Щоб максимально загальмувати життєдіяльність організму, треба довести анабіоз до його межі — стану клінічної смерті. Мені це вдалося. Спочатку я робив досліди на жабах, кроликах, морських свинках, більшість з яких загинули. Згодом, встановивши закономірності й режим охолодження, я наважився «умертвити» на деякий час свою мавпочку — шимпанзе Мімі.

— О, я бачив її! — вигукнув Німайєр. — Вона весела, стрибає по стільцях і канючить цукор…

— Це так! — перебив його торжествуючий Берн. — Але Мімі чотири місяці пролежала охолоджена майже до нуля і оточена контрольними приладами.

Берн нервовим рухом узяв нову сигарету і вів далі:

— Нарешті був здійснений найважливіший і найнеобхідніший дослід: я піддав граничному анабіозу самого себе. Це було в минулому ропі. Пам’ятаєте, в той час говорили, що професор Берн тяжко хворий? Я був більш ніж хворий, — я був мертвий цілих шість місяців. І ви знаєте, Німайєре, це дуже своєрідне відчуття, якщо так можна назвати відсутність будь-яких відчуттів? У звичайному сні ми хоч і сповільнено, але все-таки сприймаємо ритм часу, — в даному разі цього нема. Я відчув щось на зразок непритомності від наркозу. Потім настали тиша й морок. І знову повернення до життя. По той бік не було нічого…

Берн сидів витягнувши ноги і заклавши за голову худорляві загорілі руки. Очі його за склом окулярів дивилися задумливо.

— Сонце… Яскрава кулька, що ледве-ледве освітлює куточок безмежного чорного простору. Навколо нього — кульки, ще менші і холодніші. Життя на них цілком залежить від Сонця… І ось на одній з таких кульок з’являється людство — племена мислячих тварин. Як воно виникло? Про це склали багато легенд і гіпотез.

Безперечно одно: для народження людства потрібен був величезний катаклізм — геологічний струс на нашій планеті, який би змінив умови життя вищих тварин — і мавп. Усі одностайно твердять, що таким катаклізмом було зледеніння. Різке похолодання в північній півкулі, оскудіння рослинної їжі примусило вищих мавп узяти в руки камінь і палицю, щоб добувати м’ясо, примусило пристосуватися до праці і полюбити вогонь.

— Це справедливо, — підтримав Німайєр.

— Як же виникли льодовики? Чому колись ця пустиня і навіть Сахара не були пустинями і в них бурхливо розвивалося рослинне й тваринне життя? Є тільки одна логічна гіпотеза — вона пов’язує льодовиковий період з прецесією земної осі. Як і в будь-якої неідеальної а дзиґи, вісь обертання Землі прецесує, тобто поволі, дуже поволі описує кола: один оберт протягом двадцяти шести тисяч років. От погляньте, — професор сірником накреслив на піску еліпс, маленьке сонце в його фокусі і кульку з похилою віссю — Землю. — Нахил земної осі до осі екліптики [1 - Площина, в якій рухається Земля навколо Сонця.], як ви знаєте, двадцять три з половиною градуси. І от земна вісь описує в просторі конус з таким центральним кутом… Пробачте, що я говорю вам про давно відоме, Німайєре, але для мене все це дуже дороге. Справа, звичайно, не в осі, якої Земля не має. Протягом тисячоліть відбуваються зміни положень Землі відносно Сонця — от що важливо!

Сорок тисяч років тому Сонце було більш звернене до південної півкулі, а нашу північну вкривав лід. У різних місцях — найімовірніше в Центральній Азії — виникли племена людиноподібних мавп, які суворою геофізичною необхідністю поступово об’єднувалися в колективи. Протягом цього циклу прецесії з’явилися перші культури. Потім, коли через тринадцять тисяч років північна і південна півкулі помінялися місцями відносно Сонця, деякі племена з’явилися і в південній півкулі.

Наступне обледеніння в північній півкулі почнеться через дванадцять-тринадцять тисячоліть. Тепер людство незрівнянно сильніше і може справитися з цією небезпекою… якщо воно до того часу ще існуватиме. Але я певен: його вже тоді не буде. Ми швидко, наскільки дозволяє наша сучасна наука, йдемо до власної загибелі… Я пережив дві світові війни: першу як солдат і другу в Майданеку. Я був присутній під час випробування атомних та водневих бомб і все-таки не можу уявити, якою буде третя світова війна. Це жахливо!.. Але ще жахливіші люди, що з науковою точністю твердять: війна почнеться через стільки-то місяців. Масовий атомний удар по великих промислових центрах противника. Велетенські радіоактивні пустині. Це кажуть учені! Більше того, вони обчислюють, як забезпечити найефективніше зараження радіацією ґрунту, води, повітря. Нещодавно я ознайомився з науковою роботою одного американця. В ній доводиться, що для максимального викидання радіоактивного ґрунту атомний снаряд повинен заглибитися в землю не менше як на п’ятдесят футів. Науковий кошмар! — Берн схопився за голову і зірвався на ноги.

Сонце вже сіло, і настала задушлива ніч. У синьому, швидко темніючому просторі де-не-де не мигаючи світили неяскраві зорі. Пустиня теж стала чорною і відрізнялась од неба тільки тим, що на ній не було зірок.

Професор уже заспокоївся і говорив задумливо, майже без інтонацій. Але від його байдужого тону у Німайєра, незважаючи на жару, по тілу бігали мурашки.

— Ядерні бомби, мабуть, усе-таки не спопелять планету. Та це й необов’язково: вони вкрай наситять атмосферу Землі радіоактивністю. А ви ж знаєте, як впливає радіація на дітородіння. Уцілілі залишки людства протягом кількох поколінь виродяться в дегенератів, не здатних боротися з незгодами життя, що на той час стане надзвичайно складним. Можливо, люди встигнуть винайти ще досконаліші і витонченіші засоби самовбивства. І чим пізніше почнеться третя загальна бойня, тим вона буде страшнішою. Тоді на час закінчення чергового Ц циклу на нашій космічній кульці не залишиться мислячих істот.

Професор простягнув руки назустріч мертвим піскам.

— Довго обертатиметься навколо Сонця планета, і буде на ній порожньо й тихо, як у цій пустині. Корозія і знищить залізо, будівлі розпадуться. Потім насуне нове зледеніння, товща льодів, мов губка, зітре з лиця планети мертві рештки нашої нещасливої цивілізації… Все! Земля очиститься і буде готова прийняти на себе нове людство. Зараз ми, люди, страшенно гальмуємо розвиток усіх тварин: ми тіснимо їх, винищуємо навіть рідкісні породи… Коли людство зникне, звільнений тваринний світ почне і бурхливо розвиватись не тільки кількісно, але й якісно. На час нового зледеніння вищі мавпи будуть досить підготовленими до того, щоб почати мислити. Так має з’явилися нове людство. Можливо, воно буде щасливіше за наше.

— Пробачте, професоре! — вигукнув Німайєр. — Але ж на землі живуть не тільки божевільні й самовбивці!

— Це правда, — гірко посміхнувся Берн. — Але один божевільний може наробити стільки лиха, що й тисячі мудреців не врятують. От я й хочу пересвідчитися, чи справді на Землі з’явиться нове людство. Реле часу в моїй установці, — Берн кивнув у бік шахти, — містить радіоактивний ізотоп вуглецю з періодом напіврозпаду близько восьми тисяч років. Реле спрацює тільки через сто вісімдесят століть: до того часу радіація ізотопу зменшиться настільки, що листочки електроскопа зійдуться і замкнуть коло. Ця мертва пустиня тоді вже знову перетвориться на квітучі субтропіки, і тут будуть найсприятливіші умови для життя нових людиноподібних мавп.

Німайєр схопився з місця І схвильовано промовив:

— Гаразд, палії війни — божевільні. А ви? Ваш намір? Ви хочете заморозити себе на вісімнадцять тисяч років?

— Ну навіщо ж так просто «заморозити», — спокійно заперечив Берн. — Тут цілий комплекс оборотної смерті: охолодження, усиплення, антибіотики…

— Але ж це самовбивство! — вигукнув Німайєр — Ви мене не переконаєте. Ще не пізно…

— Ні. Риск тут не більший, ніж при будь-якому складному експерименті… Ви ж чули, як років сорок тому в сибірській тундрі з шару вічної мерзлоти витягли труп мамонта. М’ясо тварини так добре збереглося, що його охоче їли собаки. Якщо труп мамонта лишився свіжим протягом десятків тисяч років у випадкових природних умовах, то чому я не зможу зберегти себе в науково розрахованих і перевірених? А ваші напівпровідникові термоелементи найновішого типу дозволять надійно і просто перетворити тепло в електричний струм і заодно дадуть ще й охолодження. Думаю, що вони не підведуть мене протягом цих вісімнадцяти тисяч років, га?

Німайєр знизав плечима.

— Термоелементи, звичайно, не підведуть. Це надзвичайно прості прилади, та й умови в шахті для них якнайсприятливіші: незначні коливання температури, відсутність вологи… Можна з певністю сказати, що вони витримають цей строк не гірше за мамонта. Ну, а решта приладів? Якщо протягом вісімнадцяти тисячоліть зламається хоч один…

Берн розправив плечі і потягнувся.

— Іншим приладам не доведеться витримувати такий величезний строк. Вони спрацюють тільки двічі: завтра вранці і через сто вісімдесят століть, на початку наступного циклу життя на земній планеті. Решту часу вони, законсервовані разом зі мною в камері, не діятимуть.

— Скажіть, професоре, ви… все ще переконані, що наше людство загине?

— В це страшно повірити, — задумливо сказав Берн. — Але ж я не тільки вчений, а й людина. Мені хочеться подивитися самому… Ну, давайте спати, завтра в нас багато роботи.




Німайєр, незважаючи на втому, погано спав цієї ночі. Чи то від жари, чи то під враженням розповіді професора його уява була збуджена і сон не приходив. Ледве перші промені сонця впали на намет, він, полегшено зітхнувши, встав. Бери, що лежав поруч, відразу ж розплющив очі.

— Почнемо?

З прохолодної глибини шахти видно було шматочок синього-синього неба. Внизу вузький стовбур шахт и розширювався. Тут, у ніші, стояла установка, яку Берн з Німайєром монтували останніми днями. До неї з піщаних стін шахти підходили товсті кабелі від термоелементів.

Берн востаннє перевірив роботу всіх приладів у камері. Німайєр за його вказівкою видовбав угорі шахти невелику заглибину, заклав у неї заряд і протягнув проводи в камеру. Всі готування були закінчені, і вчені вибралися на поверхню. Професор закурив сигарету і поглянув навколо.

— Сьогодні пустиня має чудовий вигляд, правда ж? Ну от, дорогий мій помічнику, здається, все. Через кілька годин я на деякий час зупиню своє життя — це буде те, що ви не зовсім дотепно назвали самовбивством. Дивіться на речі просто. Життя, ця загадкова штука, смислу якої безперервно шукають, — тільки короткий штрих на безмежній стрічці часу. То нехай моє життя складатиметься з двох «штрихів»… Ну, скажіть же що-небудь на прощання, — ми з вами дуже рідко розмовляли «просто так».

Німайєр закусив губу, помовчав.

— Я, далебі, не знаю… Що я скажу? Мені й досі не віриться, що ви підете на це. Я боюсь вірити.

— Гм! От ви трохи й заспокоїли мене, — посміхнувся Берн. — Коли хтось за тебе хвилюється, не так страшно. Не будемо довго прощатися, щоб не засмучувати один одного. Коли повернетесь, інсценуйте катастрофу вертольота, як ми вирішили. Самі розумієте, таємниця — необхідна умова цього експерименту. Через півмісяця почнуться осінні бурі… Прощайте… І не дивіться на мене так: я переживу всіх вас! — професор подав руку Німайєру.

— Камера розрахована на одного? — несподівано спитав Німайєр.

— Так, на одного… — обличчя Берна засвітилося вдячністю. — Я, здається, починаю шкодувати, що не переконав вас раніше, — професор став однією ногою на східці. — Через п’ять хвилин відійдіть од шахти! — його сива голова зникла в глибині стовбура.

Берн загвинтив за собою двері, переодягнувся в спеціальний скафандр з великою кількістю трубок і ліг на пластмасове ложе в підлозі камери, випресоване точно за обрисами його тіла. Поворушив тілом — ніде не давило. Перед обличчям на пульті спокійно світили сигнальні лампочки, доповідаючи про готовність приладів.

Професор намацав кнопку запальника і не поспішаючи натиснув її. Невеликий струс, звук у камеру не проник. Шахта засипана. Останнім рухом Берн увімкнув насоси охолодження і наркозу, поклав руку у відповідну заглибину ложа і, спрямувавши погляд на блискучу кульку в стелі камери, почав розмірено лічити секунди…

Німайєр побачив, як з гуркотом із шахти вилетів невеликий стовп піску й куряви. Камера Берна була тепер І похована під п’ятнадцятиметровим шаром землі… Німайєр поглянув навколо, і йому стало моторошно серед дикої, раптово притихлої пустині. Постоявши трохи, він повільно попрямував до вертольота.

Через п’ять днів Німайєр, добросовісно висадивши в повітря вертоліт, дістався до невеличкого монгольського містечка.

А ще через тиждень задули осінні вітри. Переганяючи піщані бархани з місця на місце, вони згладили всі сліди. Пісок, незліченний, як час, зарівняв останню стоянку експедиції Берна, і тепер це місце було, як і всі інші в пустині…

* * *


З темряви повільно насувався тремтливий і розпливчастий зелений вогник. Коли він перестав тремтіти, Берн зрозумів, що це сигнальна лампочка радіоактивною реле. Воно спрацювало..

В голові прояснилося. Ліворуч Берн побачив опущені листочки електроскопа вікового годинника, — вони сто яли між цифрами «19» і «20». «Середина двадцятого тисячоліття», — мозок працював чітко, і Берн відчув отри мане хвилювання.

«Перевірити тіло». Він обережно поворушив руками, ногами, шиєю, закрив і відкрив рота. Тіло було слухняне, тільки права нога ще німіла. Мабуть, відлежав або так вплинула на неї температура, що дуже швидко підвищувалася. Берн зробив ще кілька енергійних рухів для розминки, потім встав. Оглянув прилади. Стрілки вольтметрів опустилися: очевидно, запаси енергії в акумуляторах до деякої міри вичерпалися під час розморожування. Берн перемкнув усі термобатареї на зарядку, — стрілки відразу здригнулися і пересунулись угору. І професор мимоволі згадав Німайєра: термоелементи не підвели. Від цього спогаду Берн відчув якусь дивну хворобливу роздвоєність: «Німайєра вже давно немає, нікого нема…»

Погляд упав на металеву кульку в стелі, вона була тьмяна і зовсім не блищала. Берна охопила нетерплячка: швидше вибратися нагору. Він ще раз оглянув вольтметри: акумулятори підзарядилися мало, але, якщо ввімкнути ще й термобатареї, енергії повинно вистачити для підйому на поверхню. Берн переодягнувся і через люк у стелі камери піднявся в ковпак, який сам автоматично відгвинчувався.

Увімкнув рубильник-коротко завили електродвигуни, набираючи оберти. Гвинт ковпака почав усвердлюватися в ґрунт. Підлога кабіни ледве відчутно здригнулася; Берн з полегшенням відчув, що ковпак рухається вгору…

Нарешті сухе скреготіння камінців об метал припинилося: ковпак вийшов на поверхню. Берн почав ключем відгвинчувати гайки дверей, вони піддавалися погано, і він подряпав собі пальці. Ось у щілину впало синювате, присмеркове світло. Ще кілька зусиль, і професор вийшов з ковпака.

Навколо, оповитий прохолодними вечірніми сутінками, стояв темний мовчазний ліс. Конус ковпака розвернув ґрунт поблизу коріння одного з дерев, могутній стовбур якого підносив високо в темніюче небо густу крону листя. Берну стало страшно, коли він подумав, що це дерево могло вирости на півметра лівіше… Він підійшов до дерева і обмацав його — ніздрювата кора змочила пальці вологою. «Що це за порода? Треба почекати до ранку».

Професор повернувся в ковпак, перевірив припаси: законсервовані їжа й вода, компас, пістолет — усе було на місці. Берн закурив сигарету. «Отже, поки що я правий, — торжествуючи подумав він. — Пустиня вкрилася лісом… Треба перевірити, чи не збрехав радіоактивний годинник. Але як це зробити?»

Ліс був рідкий, і в просвітах між деревами виднілися зорі, що загорялися в небі. Берн глянув угору, і в нього відразу ж майнула думка: «Адже зараз «полярною зорею» повинна бути Вега!»

Професор узяв компас і, відшукавши в темряві дерево з низько звисаючим гіллям, незграбно почав видиратися на нього. Гілки дряпали Берна по обличчю. Їх тріск злякав якогось птаха. Він різко скрикнув і зірвався з гілки, боляче зачепивши Берна за щоку. Дивний крик птаха довго лунав у лісі. Важко дихаючи, професор влаштувався на верхній гілці і підвів голову.

Вже зовсім стемніло. Над ним сяяло незліченними зорями небо. Але воно було зовсім незнайоме. Професор шукав очима відомі сузір’я, проте не знаходив ні Великої Ведмедиці, ні Кассіопеї, їх не було, та к не могло Кути, бо за тисячоліття зорі перемістилися і сплутали всі зоряні карти. Тільки Млечна Путь, як і раніше, перетинала небо розмитою смугою блискотливих порошинок. Берн підніс до очей компас і глянув на стрілку, що, вказуючи на північ, ледве світилася в темряві. Потім спрямував погляд на північ. Низько над чорним обрієм, там. де закінчувалося зоряне небо, майже не мигаючи, зеленкувато сяяла найяскравіша зоря — Вега. Біля неї світили зірочки трохи менші — спотворене сузір’я Ліри.

Без сумніву, Берн перебував на початку нового циклу прецесії — в XX тисячолітті…

Ніч минула в роздумах. Берн ніяк не міг заснути і ледве дочекався світанку. Нарешті зорі потьмяніли і зникли, між деревами засірів прозорий туман. Професор почав приглядатися до густої, високої трави під ногами, — та це ж мох, але який високий! Отже, сталося так, як він передбачав: після зледеніння почали розвиватися папоротеві рослини — найпримітивніші і найвитриваліші.

Захопившись, Берн закрокував по лісу. Ноги плуталися в довгих і гнучких стеблах моху, черевики швидко змокли від роси. Очевидно, вже була осінь. Листя рябіло на деревах найрізноманітнішими кольорами: зелений чергувався з червоним, оранжевий з жовтим. Увагу Берна привернули стрункі дерева з мідно-червоною корою, їх листя вирізнялося серед інших свіжим темно-зеленим забарвленням. Професор підійшов ближче — дерева нагадували сосну, тільки замість голок стирчали жорсткі, гострі, як осока, листочки, що пахли хвоєю.










Ліс поступово оживав. Зашелестів у верховіттях дерев вітерець, розганяючи залишки туману. Над лісом піднялося сонце. Це було звичайне, не старіюче в своєму сліпучому блиску світило. Воно зовсім не змінилося за сто вісімдесят століть.

Професор ішов спотикаючись об коріння і щохвилини поправляючи окуляри, що падали з перенісся під час поштовхів. Несподівано почувся тріск гілок і звуки, які нагадували хрокання. З-за дерева з’явився коричневий тулуб звіра з конусоподібною головою. «Кабан, — визначив Берн. — Але не такий, як раніше, — над рилом гострий ріг». Кабан помітив Берна, на мить завмер, потім з виском кинувся за дерево. «Ого! Злякався людини», — здивовано глянув йому вслід професор. І раптом серце його збилося з ритму: на сіруватому від роси моху виразно виднілися вологі темні сліди. Це були відбитки босої ступні людини!

Професор схилився над слідом. Він був плаский, відбиток великого пальця лежав трохи далі за інші. Невже він і в цьому мав рацію? Тут нещодавно проходила людина. Берн забув про все і, нахилившись, щоб краще бачити відбитки, пішов по сліду. «Тут живуть люди, і судячи з того, як їх бояться кабани, сильні і спритні».

…Зустріч була несподіваною. Сліди привели на галявину. Тут Берн спочатку почув гортанні, різкі вигуки, а потім побачив кілька істот, вкритих сіро-жовтою шерстю. Істоти згорбившись стояли біля дерев і трималися руками за віти. Вони дивилися й бік професора. Берн зупинився і, забувши про обережність, впився очима в двоногих. Безперечно, це були людиноподібні мавпи: п’ятипалі руки, низькі лоби з навчаючими крутими надбрів’ями, виступаючі вперед під маленьким носом щелепи. На плечах у двох з них він помітив якісь накидки з шкур.

Значить, так і сталося. Берн раптом відчув тоскну самотність. Цикл замкнувся: те, що було десятки тисячоліть тому, знову повернулося…

В цей час одна з людиноподібних мавп щось крикнула і попрямувала до Берна. Окрик прозвучав владно.

В руці мавпа тримала важку сукувату дубину. Інші рушили за нею. Це, очевидно, був вожак. Тільки тепер Берн зрозумів, яка небезпека загрожує йому. Людиноподібні мавпи пересувалися незграбно, але досить швидко, кульгаючи на напівзігнутих ногах. Професор випустив з пістолета у повітря всю обойму і, пересвідчившись, що це не справило враження, кинувся тікати в ліс.

Це була його помилка. Якби він біг по відкритій місцевості, навряд чи людиноподібні мавпи змогли б наздогнати його на своїх ще погано пристосованих для прямого ходіння ногах. Але в лісі перевага була на їх боці. З різкими, торжествуючими вигуками вони перебігали від дерева до дерева, чіпляючись за гілки і відштовхуючись од них руками. Деякі, розгойдуючись на вітах, робили велетенські стрибки. Попереду біг вожак з палицею.

Професор почув позаду себе радісні крики розлютований людиноподібних мавп, що наздоганяли його. «Це схоже на лінчування, — чомусь промайнуло в голові. — Не треба тікати: того, що тікає, завжди б’ють…» Серце калатало, обличчя вкрилося потом, ноги наче хто понабивав ватою. Раптом страх зник, його витіснила нещадна ясна думка: «Навіщо тікати? Від кого рятуватися? Експеримент закінчено…» Він зупинився і, обхопивши руками стовбур дерева, повернувся обличчям до переслідувачів.

Першим клишаво біг вожак. Він розмахував над головою своєю дубиною. Професор бачив його маленькі, сповнені люті й боязні очиці з червоними волохатими повіками і вищирені зуби. Шкура на лівому плечі була в нього обсмалена. «Отже, вогонь їм уже відомий», — поспішно відзначив Берн. Вожак, підбігши, закричав і, розмахнувшись, ударив професора дубиною по голові. Страшний удар повалив людину на землю і залляв обличчя кров’ю. Свідомість на мить потьмарилася, потім Берн побачив людиноподібних мавп, що збігалися до цього, вожака, який підняв дубину для останнього удару, і щось сріблясте, блискотливе в синьому небі.

«І все-таки людство відроджується», — подумав професор за мить до того, як ще один удар дубиною позбавив його здатності мислити…




Через кілька днів у «Вістях Союзу Комуністичних Республік» було опубліковано повідомлення:






«12 вересня 19879 року ЕЗЛ (Ери Звільненого Людства — Прим. авт.) в азіатському заповіднику на території колишньої пустині Гобі знайдено пораненого чоловіка. В непритомному стані його доставлено на швидкісному іонольоті в найближчий Інститут Відновлення Життя. Зараз він ще не опритомнів, але його життя поза небезпекою.

За будовою черепа і нервової системи, а також залишками одягу цю людину можна віднести до перших віків нашої Ери. Як людина того часу при порівняно низькому рівні науки й техніки тієї епохи змогла зберегти своє життя понад вісімнадцять тисячоліть, поки що лишається нез’ясованим. Спеціальна експедиція Академії провадить енергійні розшуки і розслідування в заповіднику.

Як відомо, вже кілька поколінь учених-біологів провадять у заповіднику Гобі експериментальну роботу по перевірці правильності гіпотез про походження людини і людського колективу. їм пощастило вивести породу людиноподібних мавп, які за рівнем розвитку є проміжною ланкою між людиноподібними мавпами і пітекантропами, що жили сотні тисяч років тому. Одно з племен людиноподібних мавп жило поблизу тих місць, де було знайдено Людину Минулого. Мабуть, саме зустріч з цим племенем і закінчилася так трагічно для цієї людини.

Палеонтологічній секції надалі треба посилити нагляд за заповідниками. Особливу увагу слід звернути на те, щоб людиноподібні мавпи не використовувала знаряддя праці як знаряддя вбивства. Це може шкідливо вплинути на формування їх мислення.

    

«ПРЕЗИДІЯ ВСЕСВІТНЬОЇ АКАДЕМІЇ»













ДИВНА ПЛАНЕТА








1


Косматий палаючий диск Найближчої швидко поринав у жовто-червоні зазублини обрію. Разом з ним зникали за скелями яскраві цятки зірок. Процедура заходу зайняла не більше півхвилини. Деякий час світло відбивалося од нерухомо повислого у височині корпусу зорельота. Потім чорна порожнеча поглинула і його.

— Дивись, Сандро, — не озираючись кивнув Новак, — онде Сонце. Трохи нижче від «Фотона-2», бачиш?

— Бачу…

Кілька хвилин вони стежили за неяскравою жовтуватою зірочкою, що швидко пливла по склу ілюмінатора. У кабіні розвідувальної ракети було темно; хотілося мовчати.

Клацнув короткий звук, освітився екран. На ньому з явилося збуджене обличчя Патріка Лоу, чергового в зорельоті:

— Капітане! Вони знову щось повідомляли про нас… Пощастило записати. Передаю вам через сповільнювач.

Екран кілька разів мигнув. Затремтіли розпливчасті, лінії, потім почали з’являтися і зникати, швидкі, мов спалахи, зображення. Антон Новак і Сандро Рід, затамувавши подих, впилися очима в екран.

Он їх розвідувальна ракета. Вона поволі падає в магнітному полі на поверхню Дивної планети… Двоє людей припали до скелі. Їх напружені пози зараз здаються безглуздими… Майнули якісь спрощені і незрозумілі, мабуть, символічні зображення. Раптом (Новак здригнувся від несподіванки) з екрана до нього наблизилося його довгообразе обличчя, спотворене гримасою. Лице смішно витяглося, потім скоротилося, наче м’яч, на який наступили ногою. Сандро пирснув, давлячись сміхом.

— Це вчора, коли їх «ракетка» спікірувала прямо на мене, — пробурмотів Новак. — Я підвів голову… Ага, ось і ти!

Так, це була голова Сандро Ріда в прозорому ковпаці скафандра. Тепер уже сміявся Новак: риси обличчя Сандро були карикатурно спотворені… На екрані спалахнуло нове зображення. Троє людей, Максим Лихо, Патрік Лоу і Юлій Торрена, різко нахилившись уперед і набік, йшли по поверхні планети. Знову замелькали символи. Згодом з екрана вилетіла «ракетка». Новак і Рід ясно побачили чотири гострі виступи на носі, густі ребристі смуги вздовж сигароподібного фюзеляжу, що закінчувався трьома пласкими відростками, схожими на стабілізатор бомби великого калібру… «Ракетка» зникла. Натомість з темряви забіліло зосереджене обличчя Ло Вея: вузькі очі дивилися уважно, скуйовджене волосся падало на чоло прямими жорсткими пасмами. Потім екран погас.

— Але ж Ло Вей не опускався на планету! — вигукнув Сандро. — Як же це так?..

— Значить, вони стежать і за зорельотом. Ло Вей неодноразово виходив назовні, перевіряв рефлектори.

— Стежать… — похмуро пробурмотів Сандро. — Чому ж вони самі не показуються? Бояться нас, чи що? Де вони? Які вони? Чому вони в цих візеозв’язках не показують себе? Самі тільки «ракетки»… Скажи, Антоне, ви і під час першої експедиції не бачили їх?

— Ні. Були лише «ракетки». А втім, тоді ці літальні апарати скоріше нагадували швидкісні літаки, ніж ракети. Вони мали крила і літали, спираючись на атмосферу… Так-так, тоді була тут атмосфера, що складалася в основному з інертних газів. Ми бачили красиві переливчасті червоно-зелені заходи і сходи Найближчої. Куди поділася атмосфера за якихось двадцять років — не збагну.

— Інертні гази? Гм, вони не могли сполучитися з ґрунтом… Скажи, а того разу ви не пробували посадити або збити ці «ракетки»?

Помовчавши, Новак сказав глухо:

— Пробували… Через цю витівку загинули Петро Славський і Ганна. Вони піднялися на вертольоті, щоб розвісити металеву сітку. «Ракетки» розбили гвинт вертольота…

— Антоне… — Сандро вагався. — Скажи, ти дуже любив її, Ганну? — Новак поворухнувся в темряві, але нічого не відповів. Сандро зніяковів: — Пробач, Антоне, я здуру спитав. Я ж ще нікого не любив, розумієш?

У цю мить півторагодинна ніч скінчилася. Найближча випурхнула з-за обрію. І відразу крізь ілюмінатор, розташований на протилежній стіні, в кабіну ринув прожекторний сніп світла. Він вихопив з темряви дві постаті в кріслах. Одна з них була кремезна, з міцно посадженою на широких плечах, задумливо схиленою головою, коротке сиве волосся лягало хвилями, очі глибоко запали, оточені чорними тінями від надбрів’їв. Друга — по-юнацькому струнка — відкинулася в кріслі; світло ясно окреслило профіль: крутий лоб, тонкий, трохи горбоватий ніс, м’які лінії губ і підборіддя. Яскраве проміння висікло з тьми частину пульта з приладами, стойку з напівпрозорими незграбними фігурами скафандрів, низ стіни, обшитої шкірою.

Скелі запалали веселковим сяйвом. Новак труснув головою і підвівся.

— Пора, Малий! Збирайся, підемо шукати мінерали. — Він скуйовдив чорні кучері на голові Сандро. — Ех, ти! Хіба можна любити «не дуже»?

2


Планета оберталася навколо своєї осі так швидко, що біля екватора відцентрова сила майже врівноважувала тяжіння. В середніх широтах, де зробила посадку розвідувальна ракета, це викликало своєрідний гравітаційний ефект; стояти на поверхні планети можна було, тільки нахилившись у бік полюса під кутом градусів п’ятдесят… Новак і Рід видиралися по скелястій рівнині, що здибилася аж до обрію суцільною кам’яною стіною. Під час невправних стрибків з каменя на камінь у сумках перекочувалися відбиті зразки порід.

У ковпаці Новака блимнув виклик зорельота.

— Капітане! — почув він співучий голос Ло Вея. — Ви чуєте мене? У нас виникла ідея… Ви чуєте?

— Чую. Ну й що?

— Ми хочемо на тих самих хвилях, на яких приймали передачі цих істот, відправити свою візеоінформацію. Може, це допоможе встановити з ними зв’язок?

— Розумію. Що ж ви збираєтесь передавати?

— Про Сонячну систему, про її місце у Всесвіті, про Землю, про її людей, про наші будови, про наукові дослідження… Торрена пропонує показати їм наше мистецтво. Звичайно, доведеться передавати все в дуже прискореному темпі, інакше вони не сприймуть.

— Так… — Новак замислившись зупинився, тримаючись за край скелі. — Інформацію про Сонячну систему і її координати передавати не слід. А про все інше — спробуйте.

— Чому, Антоне? — втрутився в розмову Сандро — Треба ж повідомити їх, звідки ми тут узялися!

— Ні, не треба, — відрубав Новак. — Ми ще не знаємо, хто вони такі… Ло Вей, про мистецтво, мабуть, теж не варто передавати. Не зрозуміють…

— Добре, капітане. В мене все. Монтуватиму кінограму.

Ло Вей вимкнувся. Деякий час Новак і Сандро мовчки пробиралися по похилій скелястій пустині. Зорі були вгорі і під ногами, — вони чіплялися за кам’яну стіну — справжня безмежна зоряна безодня. Зорі перемішалися так швидко, що аж в голові паморочилося. Довгий блискучий корпус «Фотона-2», що нерухомо висів у височині на незримій прив’язі тяжіння, здавався єдиною надійною точкою в просторі.

Новак поглянув на Сандро і побачив у нього на обличчі крапельки поту.

— Відпочиньмо, Малий, — він міцно сперся на уламок скелі, сів і озирнувся.

— Ух! Справді Дивна планета. Де «верх», де «низ», не розбереш… — Сандро зареготав, сів поряд, умощуючись якнайзручніше, і раптом завмер.

— Антоне, дивись, — «ракетки». На північному заході…










Новак підвів голову.

— Бачу.

Високо в зоряній порожнечі з’явилися маленькі сріблясті, блискотливі краплини. їх рухи нагадували велетенські плавні стрибки: «ракетки» то падали до поверхні планети, то знову стрімко злітали вгору і вперед. Вони робили кола.

— І все-таки в «ракетках» нема живих істот, — немов продовжуючи давню суперечку, промовив Сандро. — Жодна жива істота, крім хіба що бактерій, не витримає такого прискорення. Дивись, що робить!

Одна «ракетка» відокремилась од решти, що полетіли за обрій, і мчала тепер над ними легкою сріблястою тінню. Ось вона раптово, наче вдарилася об невидиму перешкоду, зупинилася, зависла у просторі і почала падати дедалі з більшою швидкістю на гострі шпилі скель. Потім сталося щось подібне до безшумного пострілу: «ракетка» блискавкою злетіла у височінь, зробила там петлю і знову почала падати.

— Схоже на те, що вона шукає нас…

— Так, схоже. — Новак рухом голови натиснув кнопку виклику зорельота. — «Фотон-2»! «Фотон-2»!

— Навіщо? — схопився Сандро. — Вона нас запеленгує!

— Нічого. Ми зараз проробимо з нею невеличкий дослід… «Фотон-2»!

— Чую вас, капітане!

— Патрік? Увімкніть систему радіоперешкод, тримайте Нас під її прицілом. За моїм сигналом пошлете на нас промінь.

— Добре.

«Ракетка» пікірувала прямо на Сандро й Антона — беззвучна й сліпуча, мов блискавка. Серця людей стиснулися від туги. Срібляста краплина збільшувалася так швидко, що очі не встигали відмічати подробиці. Але ось — У ту невловиму мить, коли, здавалося, «ракетка» вріжеться в каміння, — вона загальмувала й повисла в порожнечі. Від сильного удару магнітного поля викривився горизонт і силуети скель, розжарилися і відразу ж охолонули якісь металеві осколки. «Ракетка» перевернулася і шугнула вгору… Сандро і Антон одночасно полегшено зітхнули.

— Патрік! — знову радирував Новак. — Перемкніть систему перешкод на автоматичне керування від моїх біострумів. Інакше нічого не вийде… І ввімкніть максимальну енергію променя.

— Виконано! — зараз же доповіли із зорельота.




Темно-сірі з синім полиском стіни дощу над степом хтось розколов сліпучо-білими звивистими тріщинами блискавок. П’ятирічний хлопчик біжить босоніж по слизькій траві, по багнюці, по калюжах, кричить і не чує власного голосу серед безперервного гуркоту бурі. Раптом зовсім поряд каламуть дощу, який стьобав косими струменями по обличчю і плечах, проколола вогниста синьо-біла цятка-блискавка, спрямована на нього! Охоплений жахом хлопчик гепнувся в грязюку і заплющив очі…




Цей спогад з далекого дитинства зринув у пам’яті Новака, коли «ракетка» пікірувала на них удруге. Йому довелося зібрати всю свою силу волі, щоб зосередитися. «Не пропустити потрібної миті… І не поспішити». Він обчислював спокійно і точно, мов автомат. «Ракетка» була вже на висоті кількох десятків метрів над скелями. Зараз вона мала почати магнітне гальмування. Свідомість Новака матеріалізувалася в одній невимовленій команді мозку: «Промінь».

Система перешкод відповіла одразу. Назустріч «ракетці» шугнув могутній хаос радіохвиль. На незначну частку секунди вона втратила керування — і з величезною швидкістю врізалася в каміння. Беззвучно здригнувся ґрунт. Блиснувши в пологих променях Найближчої, що вже заходила, розлетілися в усі боки осколки «ракетки» і, перемішавшись з лавиною каміння, ринули «вниз», у бік екватора.

Новак зірвався на ноги так швидко, що мало не втратив рівноваги.

— Хутчій! — кинув він Сандро. — Треба встигнути до темряви знайти хоч кілька шматків.

Цю бистроплинну ніч Новак і Рід провели в експрес-лабораторії розвідувальної ракети. Новак розглядав поверхню підібраних осколків «ракетки» в мікроскоп, водив по них вістрям електричного щупа, записував покази осцилографів. Сандро спочатку допомагав йому зробив пробний хімічний аналіз речовини «ракетки», але потім, втомлений, задрімав у м’якому кріслі.

Антон знову й знову дивився в мікроскоп на нерівні блискучі скалки, зляканий здогадом, що промайнув у голові. Коричневі шестигранні комірки, сплетені в химерну мозаїку; сяючі прошарки білого металу, обірвані звивисті жилки дротинки, жовті прозорі кристалики… Коли сліпуча Найближча знову випурхнула в чорне небо, Новак підвів на Ріда запалені, почервонілі від напруження очі і обережно доторкнувся до його плеча.

— Знаєш, Сандро, ми з тобою вбили живу істоту, причому більш високоорганізовану, ніж ми — люди.

— Як?! — Сандро широко розплющив очі. — Невже в «ракетці»?..

— Ні, не в «ракетці», — перебив його Новак. — Не в «ракетці», а, гм, ми повинні були б догадатися про це раніше, — самі «ракетки» — живі істоти. І ніяких інших на цій планеті, мабуть, нема.

По склу ілюмінатора швидко, мов світляки, повзли зорі. Концентруючись біля полюса, вони сяяли на фоні скелястої стіни. З-за обрію вилетіла «ракетка» і помчала вниз пологими багатометровими стрибками.

— Чому «ми з тобою вбили»?.. — тихо, невпевнено пробурмотів Сандро, дивлячись убік. — Я ж не знав, що ти це зробиш…

Новак здивовано глянув на нього, але нічого не відповів.

3


…Земля була такою, якою її бачать астронавти, повертаючись з експедиції: велика куля, оповита голубим серпанком атмосфери, крізь який невиразно проступали зелені і строкаті плями континентів та островів серед синьо-сірої гладіні океану; білі крижані шапки на полюсах і, наче продовження їх, білі плямки хмарок. Контури материків дрібнилися безліччю ліній поступово ставали виразнішими. Тепер горизонт нагадував перекинутий келих з хисткими туманними краями. Внизу стрімко проносилися масиви лісів, порізані голубими смугами каналів і тонкими сірими лініями шляхів; нагромадження іграшково маленьких будиночків, великі жовті квадрати ланів пшениці; берег, який обривався скелями, і безмежне море, що сяяло під сонцем синьо-зеленими валами.

Ло Вей і Патрік Лоу мчали вулицями Астрограда — мимо куполів і стометрових щогл радіонавігаційної станції, мимо сяючих пластмасовим облицюванням і склом житлових будинків, мимо гігантських ангарів, де монтувалися нові ракети. Скрізь було багато людей. Вони працювали в ангарах, снували на вулицях, грали в м’яча на майданчиках парку, купалися у великих басейнах. Високі на зріст, стрункі й мускулисті, в простому одязі, з веселими або зосередженими обличчями, — вони були красиві. Ця краса облич, тіл і рухів була не випадковим даром природи, а наслідком забезпеченого, чистого, натхненного працею і творчістю життя багатьох поколінь… Йшли обнявшись дівчата по вулиці і співали. Під розлогим темнолистим дубом гралися в піску діти.

…Місто скінчилося, стало видно скелі, що їх раніше заступали будинки. Ло і Патрік мчали до космодрому, до жерла п’ятсоткілометрової електромагнітної гармати, націленої в Космос. Вони піднялися на височину і тепер побачили всю блискучу металеву нитку, що сягала найвищої вершини Гімалаїв — Джомолунгми. Ось із жерла гармати в розріджений темно-синій простір сріблястою стрілою вилетіли зчеплені в низку вантажні ракети.




Екран погас — кінограма скінчилась. Ло Вей і Патрік Лоу мовчки сиділи в затемненій кабіні зорельота, боячись навіть словом сполохати відчуття Землі. Напружена робота, безперервний потік незвичайних вражень відвертали астронавтів од думок про Землю. Вони свідомо відвикали од неї. Але зараз вона покликала їх — і ці люди відчули тугу… Ні, жодним кондиціюванням повітря не замінити терпкий запах смолистої хвої і нагрітих сонцем трав; мільярди космічних кілометрів, пройдених з швидкістю, близькою до світлової, ніколи не замінять вулицю, по якій можна йти і просто так посміхатися зустрічним; ніколи розумно розрахована краса приладів і машин, що ними насичені зорельоти, не витіснять з серця людини багатої, буйної і ніжної, яскравої і витонченої, тихої і грізної краси земної природи…

— Як там мій синок? — тихо промовив Патрік. — Коли я повернуся, він уже буде зовсім дорослий.

— Кинь говорити про це, — сказав Ло, сердячись і на себе, і на товариша. — Як ти думаєш, вистачить для них?

— Так, мабуть, досить… — Патрік зітхнув і підвівся. — Цікаво, чому капітан не дозволив показати зоряні координати Сонячної? Все гаразд, Ло, можеш передавати.




Те, що під час перегляду тривало півгодини, в прискореній телепередачі забрало трохи більше двох хвилин. Багатобічні дипольні антени «Фотона-2» поширювали електромагнітні промені на всі сторони планети. Ло Вей з численних спостережень знав, наскільки швидше лічать час істоти Дивної планети: їх візеоінформацію можна було піймати тільки на екрани з післясвітінням, що затягували спалахи зображень на частки секунди. Він кілька разів повторив передачу кінограми, потім перемкнув усі телевізофони на прийом і почав чекати.

В радіокабіні було тихо й похмуро. Вісім телеекранів мигтіли від перешкод. На стіні світилися два циферблати: земний годинник, що відлічував земний час з врахуванням релятивістських поправок, і годинник зорельота. Зараз вони показували однаковий час. Минуло десять хвилин, а на екранах не з’явилося жодного зображення. Підлога кабіни раптом м’яко здригнулася, наче вислизала з-під ніг. Ло Вей глянув на годинника: так і є, це електромагнітна катапульта «Фотона-2» прийняла розвідувальну ракету з Новаком і Рідом.

…На крайньому лівому екрані спалахнуло і зникло невиразне зображення. Ло Вей насторожився, ввімкнув запис. Зображення майнуло знову, цього разу ясніше: двоє людей, що припали до скелі, повисла над ними «ракетка», потім символи. «Ага, це вони повідомляють про «ракетку», яка розбилась!» Екран потемнів. Трохи почекавши, Ло Вей вимкнув запис.

Дальші події відбулися рівно за ті частки секунди, які були потрібні пальцям Ло Вея, щоб перекинути важельок запису на «вимкнено» і відразу ж знову на «ввімкнено». Цілком зрозуміло, що на стрічці запису нічого не зафіксувалося. Одночасно засвітились два середніх екрани. Зображення чергувались: здавалося, наче двоє істот перемовляються між собою. На лівому спалахнув спрощений, без деталей, майже символічний силует зорельота. На правому у відповідь замелькали уривчасті кадри кінограми: застиглі хвилі моря, вулиця Астрограда, обличчя людей, гори, ракети, що вилітають з жерла електромагнітної гармати. Через післясвітіння екрана зображення нашарувалися одне на одне і зливалися в химерне сплетіння світних контурів; Ло Вей розрізнив їх тільки тому, що всі зображення були йому відомі. Другий екран відповів кількома незрозумілими символами. Перший показав зореліт цього разу докладно: з кормових дюз вилітали стовпи полум’я. На другому з’явилося чітке зображення вулиці Астрограда біля радіонавігаційної станції; спалахнувши, воно закружляло в шаленому вихорі. Зникло голубе небо, безформними уламками розлетілися щогли й куполи станції, будинки. В почорніле небо увірвалася зграя «ракеток».

Обидва, екрани погасли — «розмова» двох істот закінчилася раніше, ніж Ло ввімкнув запис. Він розмірковував над незрозумілими останніми спалахами зображень: «Що це було? Що означає цей вихор? Напад «ракеток» на Землю? Руйнування?»

Ло Вей прождав ще кілька годин, але нічого більше не побачив.

4


— …Так, ми несподівано зустрілися тут з кристалічний життям. Саме несподівано, бо були не підготовлені до цієї зустрічі. Надто довго на Землі панувала думка, що можливе тільки органічне життя, найвищим проявом якого є людина, а тому розумні істоти, з якими, можливо, доведеться зустрітися людям на інших світах, відрізнятимуться од них тільки, скажімо, формою вух або розмірами черепа. Найрадикальніші уми припускали можливість високоорганізованого життя на основі інших хімічних елементів: германію або кремнію замість вуглецю, фтору або хлору замість кисню. Усі попередні експедиції не могли ні підтвердити, ні спростувати цю думку, бо не виявили досить складного життя ні на планетах Сонячної системи, ні в інших світах… І коли ми вдруге вирушали сюди, на Дивну планету, щоб встановити зв’язок з якимись «невидимими», але, безперечно, розумними істотами, то уявляли їх схожими на нас.

Перед відльотом на Землю екіпаж «Фотона-2» зібрався в залі, щоб обговорити наслідки експедиції. Про зроблене доповідали коротко, не вдаючись у глибокий аналіз: попереду було чотири роки дороги, за необхідністю відведені для старанного опрацювання всіх даних, зібраних протягом двох місяців роботи на Дивній планеті: чотири роки для обчислень, суперечок і роздумів, внаслідок чого на Землю будуть принесені ясні і точні знання.

Сандро Рід, наймолодший з усіх, перелічив геологічні знахідки і поділився своїми спостереженнями, зібраними на планеті. Максим Лихо — немолодий рудоволосий велетень з простодушними синіми очима, товариш Новака по першій експедиції — сповістив про відкриття невідомих раніше часток у випромінюванні Найближчої. Ло Вей коротко розказав про записи візеовипромінювання «ракеток» і про спостереження, які вони провадили разом з Патріком Лоу, вивчаючи спосіб пересування цих кристалічних істот у порожнечі. Юлій Торрена — худорлявий смуглий брюнет з палаючими очима — захопився розповіддю про нові гравітаційні і магнітні ефекти, викликані швидким обертанням Дивної планети, але його ввічливо закруглили.

Новак доповідав останнім:

— Ми довго спостерігали і, нарешті, встановили, що ці «літальні апарати», ці «ракетки» і є живі істоти, які населяють Дивну планету… Дивна планета — дивне життя. Очевидно, воно ближче не до нас, а до всього того, що створено руками і розумом людини: до електричних двигунів, фотоелементів, ракет, електричних, математичних машин, зібраних на кристалічних приладах; тощо.

Замислившись, Новак помовчав, потім сказав:

— Я грубо пояснюю собі різницю між ними і нами так: ми розчини, вони — кристали. Ми «зібрані» природою з клітин, які є нічим іншим, як дуже складним розчином різноманітних речовин і сполук у воді. Наше життя базується на воді, наші тканини на дві третини складаються з неї. А вони, «ракетки», зібрані з різноманітних складних і простих кристалів — металевих, напівпровідникових і діелектричних. І в цьому вся суть. Як ви знаєте, в розчинах елементарним носієм енергії є іон. У кристалах носії енергії — електрони. І ця незборима різниця між нашим, органічним, і кристалічним життям визначається простим фізичним фактом: при однакових електричних зарядах іони мають в тисячу, в десятки і навіть сотні тисяч разів більшу масу, ніж електрони. У нас всі життєві процеси — і нервові, і м’язові — відбуваються завдяки переміщенню і зміні енергії іонів і нейтральних молекул, тобто завдяки обміну речовин. В кристалічних істотах нема обміну речовин і є тільки обмін електронної енергії. Ми засвоюємо енергію досить обхідним хімічним шляхом: розкладаючи і окисляючи їжу. «Ракетки» живляться безпосередньо світлом і теплом, як кристалічні термо— і фотоелементи. Завдяки цьому вони можуть зосереджувати в собі величезну кількість енергії і літати справді з космічною швидкістю.

Але основна різниця не в швидкості руху, а в швидкості внутрішніх процесів. В нашому тілі будь-який елементарний процес зв’язаний з переміщенням важких іонів і молекул, інакше кажучи — з перенесенням речовин. Тому жоден процес у нашому організмі не може відбуватися швидше за поширення звука у воді. Швидкість електронних процесів у «ракетках» обмежена тільки швидкістю світла. Вони й час лічать інакше; уявлення про світ у них інше.

Усе, чого людина досягла після тисячоліть праці й, шукань, природним способом втілилося в організм «ракеток». Електромагнітний рух, телебачення, космічні швидкості, радіолокація, уявлення про відносність простору й часу… Тільки-но Ло Вей повідомив, що вони з Патриком встановили неймовірний факт: «ракетки» під час руху враховують поправки теорії відносності. А це ж пояснюється просто. Кристалічні істоти рухаються із швидкістю близько двадцяти кілометрів за секунду, лік часу в них теж у десятки тисяч разів точніший, ніж у нас, людей. Тому під час свого звичайного руху вони відчувають те, що ми, люди, ледве можемо собі уявити: і зміну ритму часу, викривлення простору, збільшення маси. Очевидно, так само вони «відчувають» хвильові властивості часток мікросвіту, і багато що інше, від чого нас, людей, відокремлюють десятиліття наукових досліджень…

Новак замовк і сів. З місця схопився Торрена і запитав:

— Антоне, що ж це за життя без обміну речовин? Хіба можна вважати це життям?

— А чому ж ні? — знизав плечима Новак. — Кристалічні істоти рухаються, розвиваються, обмінюються інформацією.

— Але-як розвиваються! Як утворилося кристалічне життя? Як розмножуються ці «ракетки»?

Новак посміхнувся:

— Ти б ще спитав, чи є в них любов і сім’я. Не знаю. Нам дуже мало відомо про них.

— Кристалічні істоти… — замислено повторив Сандро і поглянув на присутніх. Очі й щоки його палали. — Важко уявити: за хвилину вони можуть придумати більше, ніж я за місяць! Цілий водоспад думок, і яких думок… Хотів би я побути «ракеткою» хоч кілька годин:

— Почекайте, Антоне, — сказав Патрік Лоу. — Якщо це життя і, як ви твердите, розумне життя, то воно має бути творчим. А де ж те, що вони створили? Адже планета має дикий вигляд.

— Я думав про це, — сказав капітан. — Усе пояснюються дуже просто: їм, кристалічним істотам, це зовсім не потрібно. Їм не потрібні будинки і шляхи, машини і прилади, тому що вони самі сильніші і швидші за будь-які машини, досконаліші і чутливіші за найскладніші прилади. Їм не доводилося і не доведеться переживати стадії машинної цивілізації. Замість того щоб створювати і вдосконалювати машини і прилади, вони розвиваються самі… Під час минулої експедиції ми бачили не «ракетки», а «літачки» — так вони змінилися за двадцять років.

— Але чи можна їх вважати розумними істотами, якщо немає ніяких слідів їх колективної праці? — заперечив Лоу. — Може, це ще кристалічні «звірі», га?

— Є! — Новак ляснув рукою по поручню крісла. — Є сліди! Правда, навряд чи це можна назвати творчістю… Я маю на увазі зникнення атмосфери навколо Дивної планети. Очевидно, атмосфера заважала їм літати, заважала збільшувати швидкість. «Ракетки» просто знищили її…

Лоу не здавався:

— Якщо «ракетки» розумні істоти, то чому вони не встановлюють зв’язку з нами, чому нічого не відповідають на кінограму?

— Бачите, Патрік… — Новак кілька секунд помовчав; обмірковуючи відповідь. — Думаю, що їм зрозуміти нас значно важче, ніж нам — їх. Швидкість руху і мислення «ракеток» така велика, що спостерігати нас їм важче, ніж нам побачити ріст дерева. Пам’ятаєте: щоб уважно розглянути нас, «ракетки» пікірували? Хто знає, можливо вони вважають живими істотами наш зореліт і розвідувальну ракету, а не нас самих.

Максим Лихо крізь прозору частину підлоги дивився на Дивну планету. Те місце її, над яким висів зореліт, поринуло в нічну темряву. Звивиста, розмита рельєфом межа світла і тіні захоплювала дедалі більшу частину планети, і вона вся поступово зникала в чорному просторі. Тільки останні іскорки, відбиті найвищими вершинами скель, ще деякий час світилися. Денна частина планети, граючи різними переливами світла, пливла назад.

Максим підвів голову:

— Слухай, Антоне. Якщо ти догадувався, що «ракетки» — живі істоти, то навіщо ти… не знаю, як і сказати, зруйнував, чи що, — словом, збив цю «ракетку»? Не треба було цього робити.

Новак здивовано підвів брови:

— Але… догадку треба було перевірити, інакше ми і полетіли б, так нічого і не зрозумівши. І потім ти пам’ятаєш першу експедицію? Вони з нами теж не церемонилися.

— Та тоді ж були зовсім інші «ракетки». За твоєю гіпотезою, вони відрізнялися од теперішніх, як ми відрізняємося од пітекантропів. Вони розвиваються з нечуваною швидкістю! Вбити істоту мислячу, можливо, розумнішу за нас… Ні, цього не можна було робити. Що вони подумають про нас, людей Землі? — Максим Лихо похитав головою і вперто повторив: — Цього не слід було робити.

Решта мовчали. Новак підвівся з крісла.

— Звичайно, важко відразу все збагнути. Ну що ж, попереду в нас чимало часу… Нарада закінчена. Зараз, — голос його набрав металічного відтінку, — всім готуватися до старту!

5


Новак помилявся: часу для роздумів виявилося небагато.

…Першим помітив корабель «ракеток» Сандро Рід. «Фотон-2», набираючи швидкість, уже десяту добу огинав Найближчу, і виходив на розрахункову інерційну траєкторію. Члені в екіпажу, прикутих до сидінь чотирикратним перевантаженням, гнітило вимушене безділля і нерухомість. Сандро облюбував хороше місце — обсерваторію — і спостерігав сузір’я. Саме він і помітив якесь тіло, яке частково заступило диск Найближчої, що весь час зменшувався. «Фотон-2» мчав уже з швидкістю сорок тисяч кілометрів за секунду, проте тіло не відставало, а. навпаки, наближалося. Сліпучі спалахи антигелію, що згоряв у дюзах, заважали як слід розглянути форму тіла.

Сандро викликав рубку керування.

— Антоне! Треба зупинити двигуни.

— В чому справа? — на екрані видно було, як Новак від подиву навіть підвівся з крісла.

— За нами летить якесь тіло…

Коли двигуни виключалися, автоматично починали працювати два відцентрових маховики — на носі і в кормі зорельота. Вони створювали протиобертання маси «Фотона-2» із швидкістю десять обертів за хвилину: цього було досить, щоб створити в жилій і робочій частинах зорельота нормальне доцентрове тяжіння.

Небо за кормою здавалося конусом з тоненьких світних окружностей, які швидко перетиналися зорями. Диск Найближчої описував яскраве вогняне колесо. Та й весь Всесвіт крутився з запаморочливою швидкістю, і в ньому важко було щось розібрати. Новаку довелося перемкнути маховики на зворотний хід, щоб зупинити обертання зорельота. Через півгодини небо набрало знову нормального вигляду.

Тіло, що наздоганяло зореліт, не можна було назвати «кораблем». Швидше це був щільний рій з кількох тисяч «ракеток». «Ракетки» рухалися не тільки вперед, але й усередині рою, і він то набував форми кулі, то витягувався в еліпсоїд. Зсередини рою лилося яскраве змінне світіння. Був ритмічний зв’язок між зміною яскравості світіння, коливаннями форми рою і його рухом. Здавалося, наче якесь центральне ядро спалахами-імпульсами штовхало рій уперед, витягуючи його в еліпсоїд. Потім «ракетки» знову утворювали кулю.

Всі зібралися в обсерваторії і мовчки стежили за наближенням рою «ракеток». З кожним імпульсом він ставав більшим.

— Цікаво, як вони рухаються? — промовив Максим Лихо.

— Капітане, вони наздоганяють нас! — занепокоєно сказав завжди спокійний і стриманий Ло Вей. — Лишилося десять-дванадцять тисяч кілометрів… чи не пора включити двигуни?

— Почекаємо ще, — не відводячи очей од окуляра, відповів Новак.

…Коли між «Фотоном-2» і роєм лишилося не більше тисячі кілометрів, світіння в рої раптом зникло, і він став невидимий у чорній порожнечі Космосу. Сандро ввімкнув радіотелескоп. На екрані з’явилася блискуча куля з «ракеток», що нерухомо повисла в просторі.

— Здається, вони не збираються на нас нападати, — полегшено зітхнув Торрена.

— Цілком зрозуміло. Вони могли б це зробити ще на Дивній планеті… «Ракетки», мабуть, вирішили летіти за нами в Сонячну систему, от що! — Новак запитливо глянув на присутніх. — Яка ваша думка про це?

— Чудово! — Сандро не міг стримати свого захоплення. — Познайомити людей з цими кристалічними істотами, зав’язати з ними дружні відносини, встановити творче співробітництво. Які велетенські зрушення відбулися б у свідомості людей, в їх історії!

— В розпорядження «ракеток» можна було б віддати Меркурій, — діловито додав Максим Лихо. — Там умови дуже подібні до умов на Дивній планеті. Оселяться колонією… Я знаю, що тебе непокоїть, Антоне. — Максим глянув на капітана, хитнув головою. — Даремно… Людство досить сильне, щоб приборкати їх, коли що. Але я не вірю, що справа дійде до конфлікту. Мислячі істоти завжди знайдуть спосіб зрозуміти одне одного…

Антон Новак стиснув щелепи, але нічого не відповів.

— Твоя думка, Юлію? — звернувся він до Торрени.

— Треба добре дослідити, як рухається рій. — В чорних очах Торрени світилася допитливість ученого. — Відсутня замкнута конструкція і, судячи з усього, відсутня антиречовина, а вони ж уже рухаються із швидкістю 40 000 кілометрів за секунду. Цікаво, чи зможуть вони досягти швидкості, близької до швидкості світла?

— Ло Вей?

Цей відповів не відразу.

— Вони не хотіли вступати з нами в будь-які стосунки, не пробували якось сповістити, що летітимуть за нами… Мене це насторожує. Я не вірю, що вони не могли передати інформації.

— Ви, Патрік?

— Відверто кажучи, мені подобається ідея: привести їх на Землю. От і все… А ваша думка, капітане?

— Моя думка, — Новак поглянув на всіх і сказав, карбуючи кожне слово: — Нам будь-що треба позбутися їх.

6


Новак і Ло Вей, вибиваючись з сил, тягли по коридору до вхідної камери електромагнітної катапульти контейнер із стисненим антигелієм. Величезна маса цього маленького циліндрика з ядерного матеріалу при кожному поштовху виривалася з рук, заносила вбік, ніби хотіла розчавити на стіні тендітне людське тіло. «Фотон-2» летів із швидкістю, близькою до швидкості світла — позначався ефект збільшення мас. Від непосильного напруження шалено калатало серце і тремтіли руки.

З-за наглухо замкнених дверей спільного залу в коридор доносився гуркіт кулаків і гнівні крики: там були Сандро Рід, Максим Лихо, Торрена і Лоу. Вже майже біля люка вхідної камери Новак опустив на підлогу контейнер, відчуваючи, що пальці зараз самі розтиснуться. Він випростався і глибоко вдихнув повітря. В цю мить крики і гуркіт у залі припинилися.

— Вони щось надумали, — прислухаючись, сказав Ло Вей. — Радяться…

Антон нагнувся і вхопився за край холодного циліндра.

— Берімо! — І вони, хитаючись, знову потягли його вперед.

Думка, висловлена тоді Новаком, викликала рішучі заперечення. Його підтримав тільки Ло Вей.

— Так, я теж вважаю, що ми ведемо на Землю невідому небезпеку!

Ло докладно розповів про все те, що побачив на екранах. Але, очевидно, він і сам не міг розібратися як слід в своїх враженнях, і тому розповідь вийшла плутана і нікого не переконала. Часу було мало, і всі вирішили продовжити дискусію з кабін. Розійшлися по своїх місцях. Новак повернувся в рубку керування і включив двигуни: тоді він ще сподівався, що рій «ракеток» не витримає змагання в швидкості…




Минала сорокова доба розгону. «Фотон-2» наближався до напівсвітлової швидкості, але рій не відставав. Велетенськими стрибками-спалахами він наздоганяв зореліт, як тільки той оддалявся від нього на кілька тисяч кілометрів. Юлій Торрена старанно дослідив спектри спалахів, проте сказати міг тільки одне: це не антиречовина. «Ракетки» знали якийсь інший принцип руху, не менш ефективний.

Дискусія про те, що робити з «ракетками», не припинялась, а, навпаки, чим далі ставала запальнішою. Астронавти перемовлялися за допомогою телевізофонів з своїх кабін; коли ж капітан на кілька годин виключав двигуни, щоб люди могли відпочити од гнітючого тягаря інерції, всі збиралися в зал і суперечка продовжувалася ще з більшим запалом.

— Не тільки вести їх за собою, а навіть вказати напрям на Сонячну систему — значить поставити людство під удар, — доводив Новак. — Смішно думати, що вони обмежаться Меркурієм. Вони захоплять усю Систему…

— Чому ти вважаєш їх завойовниками, Антоне? — вигукнув Сандро. — Хіба нас, людей, вабить в інші світи прагнення підкорити когось? І їх тягне за нами жадоба до знань.

— Знання потрібні не просто так, а для дальшого розвитку життя, Малий. А «ракеткам» для цього потрібні нові й нові землі. Навколо Найближчої обертається тільки одна планета. Їм на ній уже тісно. Коли людям двісті років тому стало тісно на Землі, вони почали заселяти Марс і Венеру, вони створили атмосферу на Місяці. А кристалічним істотам діватися нікуди.

— У Сонячній вистачить місця і для нас, і для них. Підозра, що «ракетки» намагатимуться знищити людей, по-моєму, безпідставна, — втрутився Патрік Лоу.

— Річ у тому, що між людьми і цими кристалічними створіннями не може бути нічого спільного, — встряв у розмову Ло Вей. — Маячня зіпсованої електронної машини має більше спільного з нашим мисленням, бо ми програмуємо такі прилади. «Ракетки» не знають ні почуттів, ні сприйнять людини, а тому не зрозуміють її думок. Ми принципово різні. Нам необхідне повітря — «ракеткам» воно заважає літати. Нам потрібна вода — для них вона не має ніякого значення. Ми споживаємо органічну їжу — вони живляться променистою енергією.

— Пусте! — пролунав упевнений бас Максима Лиха. — Між мислячими істотами не може бути прірви. Вони зрозуміють нас.

— Нам від цього не буде легше! — тоненький голос Ло Вея після Максимового басу вже сам по собі звучав непереконливо. — Вони зрозуміють, що ми грудочки драглистої матерії з мізерним запасом внутрішньої енергії, з черепашачим темпом мислення і руху. Ми здаємося «ракеткам» недосконалим витвором природи, і вони не відчують до нас ні симпатії, ні жалю ні співчуття…

Коли після відпочинку розходилися по своїх кабінах, Новак з відчаєм у душі зрозумів, що членам екіпажу, очевидно, так і не вдасться дійти згоди.




Був один момент, який обумовив усі дальші події. Саме про нього згадав зараз Новак, коли висів у порожнечі жерла електромагнітної катапульти, укріплюючи контейнер на носі розвідувальної ракети.

Це було на шістдесят восьму добу розгону. «Фотон-2» мав зробити останній поворот, щоб вийти на інерційну траєкторію. Новак заціпенівши сидів перед приладами в рубці: боротьба, що спалахнула в зорельоті, зараз зосередилася в ньому, в одному легкому русі його правої руки. Невеликий поворот рукоятки регулятора, незначне зусилля великого, вказівного і середнього пальців — і в праві кормові дюзи «Фотона-2» почне надходити трохи більше ядерного пального; саме настільки більше, щоб космічний корабель почав з цілком безпечним для екіпажу прискоренням відхилятися ліворуч, у напрямі до Сонячної системи.

Рух рукоятки вкаже «ракеткам» напрям до Сонця. Далі вони, очевидно, вже не летітимуть за «Фотоном-2», а випередять його. «Ми не зможемо навіть попередити Землю. А коли вони з’являться в Сонячній системі, події розвиватимуться дуже швидко. Того часу, протягом якого люди встигнуть тільки помітити їх, «ракеткам» цілком вистачить, щоб прийняти рішення і почати діяти, їх «дні» зосереджені в секундах… Яке ж рішення вони приймуть? І яких дій треба чекати від них?..»

На рухливій стрічці зоряної карти, на якій самописець креслив курс зорельота, червона лінія почала помітно відхилятися праворуч від розрахункової синьої. Новак, мов загіпнотизований, дивився на перо самописця: воно з швидкістю, помітною навіть на око, повзло по масштабних клітинках, відлічуючи мільйони кілометрів… «Ну, правий ти, Антоне Новак, чи ні? Чи зможеш ти взяти на себе цю величезну відповідальність, чи дозволиш подіям розвиватися, як їм заманеться?» Він у думці ще раз перебирав усі припущення і спостереження, пережив ті хвилини, коли з мікроскопом і електричним щупом досліджував осколки тіла «ракетки»; зважив усі доводи і заперечення Максима, Сандро, Патріка Лоу і Торрени…

Рукоятка регулятора все ще лишалася в тому положенні, що й раніше. Зореліт з кожною секундою віддалявся од інерційної кривої на сотні тисяч кілометрів. На душі в Антона Новака стало спокійно і холодно: тепер проблема, як бути з роєм кристалічних істот, ставала строго фізичною задачею. Цю задачу треба було розв’язати якнайшвидше.

«Отже, дано: два тіла, що летять в порожнечі на відстані тисяча кілометрів одне від одного з швидкістю, близькою до світлової… Від тіла, що рухається попереду, відокремлюється якийсь предмет і, прискорюючись, летить назустріч другому тілу… В потрібну мить предмет випускає газову хмарку і оповиває нею це друге тіло. В яку мить? І скільки потрібно газу? І взагалі чи вийде це при тій швидкості, з якою мчать зореліт і рій?..»

Новак нерішуче поглянув на пластмасовий куб робота — оператора, що стояв поряд, і похитав головою: така задача не передбачена в програмах робота. Може, закласти нову програму? Ні, мабуть, простіше розв’язати самому. Новак важким рухом присунув до себе аркуш паперу і заглибився в розрахунки. Через кілька годин він знав: надійно розв’язати цю задачу можна тільки на швидкості 0,9 від світлової… Ще близько чотирьох діб (за внутрішньою лічбою часу) роботи двигунів.

…Першим помітив відхилення Сандро. З обсерваторії проводи зв’язку передали в рубку його стривожений голос:

— Антоне! Що трапилося? Ми збилися з курсу!

Новак глянув на покажчик швидкості: 0,86 світлової. «Рано помітив, — з досадою подумав він. — Потрібно ще близько тридцяти годин прискорення. Ну, починається…»

— Зараз поясню, Сандро, — він увімкнув телевізофони в усіх кабінах. — Увага! Слухайте всі! Зореліт летить під кутом 42 градуси до розрахункового курсу в напрямі Бета Великої Ведмедиці. Зовнішня швидкість — 260 000 кілометрів за секунду… Суб’єктивна швидкість — 585 000 кілометрів за секунду.

— Це удар в спину! — пролунав лютий крик Патріка Лоу. — Ти хочеш, щоб ми не повернулися на Землю?!

— Нам не пощастило втекти від рою «ракеток», — говорив Новак. — Через тридцять годин ми спробуємо знищити рій…

— Ти не зробиш цього! — прогримів у динаміку голос Максима, і на екрані з’явилася його могутня постать. — Ти збожеволів! — Максим підвівся, але перевантаження повалило його знову в крісло.

«Отже, двоє… Поки працюють двигуни, нічого ніхто не зможе зробити».

— Це ганьба! Нечувана зрада!

«Троє… І Торрена з ними. Шкода, його спостереження за рухом рою зараз були б дуже корисні».

— Це помста! — голос Сандро тремтів від обурення. — Я знаю: він мстить «ракеткам» за першу експедицію, за те, що тоді на Дивній планеті загинула Ганна Новак.

«Четверо… І Малий з ними. Погано… — Новака на мить охопив страх. — Невже я лишуся сам? Я нічого не зможу зробити… Тоді вихід один: зореліт не зверне з цього шляху. Ми ніколи не повернемося на Землю…» Він намагався переконати своїх товаришів:

— В нашому розпорядженні — близько п’ятдесяти годин за суб’єктивним часом. Якщо за цей час ми знищимо рій, запасів антигелію вистачить, щоб повернутися на інерційну траєкторію. В противному разі «Фотон-2» не зможе вийти в район Сонячної системи.

— Неправда, Новак! — крикнув Торрена. — У нас значно більший запас антигелію. Його вистачить на місяць відхилення.

— Слід врахувати, — з холодним спокоєм заперечив Новак, — що частину антигелію доведеться витратити на знищення «ракеток»… — Він помовчав. — Пропоную членам екіпажу припинити марну дискусію і після зупинки двигунів зібратися в залі, щоб разом розробити план дій.

— Я з вами, Новак! Чуєте? — це сказав Ло Вей. В його тонкому голосі звучала тверда рішучість. — Ви праві — і я з вами.

І відразу ж з іншого динаміка крикнув Максим Лихо:

— Вас двоє, а нас четверо. Ми не дамо вам вчинити злочин! Чуєте: не дамо!

Звичайно, іти в зал було зовсім ні до чого. І Новак свідомо вчинив ще один злочин, мерзенності якого йому не забути довіку. Він попередив по провідному зв’язку Ло Вея, щоб той запізнився на нараду. Новак зустрівся з ним біля дверей його кабіни. Ло був блідий, але рішучий.

— Що ви думаєте робити?

— Насамперед замкнути їх тут. — Антон кивнув головою в бік залу. — Інакше вони стануть на перешкоді…

— Що ви, Новак!.. — Ло Вей спохмурнів і нахилив голову. — Це ж… — він насилу знайшов потрібне, майже забуте слово, — обман. Нам ще чотири роки летіти разом. Як ми дивитимемося їм в очі?

— Іншого виходу нема. Ми нічого не зможемо зробити, — глухо відповів капітан. — Можливо, згодом вони зрозуміють, що ми зробили це в інтересах людства. А тепер — до діла!

Вгорі в стіні блищала смуга герметичних дверей безпеки, якими ще ні разу ніхто не користувався: вони були передбачені в усіх кабінах зорельота на випадок, якщо метеорит проб’є оболонку корабля і повітря почне витікати з коридора в простір. Новак зламав скло автомата, який приводив у дію двері, підкрутив потрібні важельки, і важка броня м’яко опустилася в напрямі до підлоги. Ло Вей міцно закрутив два затвори — вгорі і внизу дверей.

Усе це було пророблено так швидко, що в залі навіть не встигли нічого збагнути. Та тільки-но Новак прийняв руку з автомата, як раптом відчув, що вчинив підло; щось невимовно брудне і мерзенне увірвалося в ясний світ його думок і вчинків. Там, за дверима, були товариші, з якими він жив, працював, переживав небезпеку і поділяв радощі удач: палкий, завжди захоплений новими ідеями Торрена; спокійний і розумний експериментатор Патрік Лоу, Максим, з яким вони пережили невдачу і горе першої експедиції на Дивну планету; Сандро Малий… Антон глянув на Ло Вея і прочитав в його очах те саме: огиду, відразу до нього і до себе.

Реакція була настільки сильною, що вони обидва мало не кинулися відгвинчувати затвори, але вчасно оволоділи собою.

7


— Антоне, навіщо ви розігнали зореліт до такої швидкості? Важко буде повертатися на розрахункову траєкторію.

— Щоб знищити рій напевно… Так вийшло за обчисленням… — голос капітана звучав уривчасто. Новак щойно закінчив установлювати контейнер з антигелієм на носі ракети і тепер, прихилившись до стіни кабіни, розшивав скафандр. — Бачите, наша розвідувальна ракета не може розвинути прискорення більше ніж один кілометр за секунду… Якщо «Фотон-2» і рій летітимуть на малих швидкостях, вона пройде відстань між ними за 45–50 секунд. Це величезний часу сприйнятті «ракеток». Вони встигнуть її помітити і обігнути або просто розлетітися на всі боки. Довелося б випустити дуже великий заряд антигелію — майже половину нашого запасу. Це було б небезпечно для зорельота, вибух міг би пошкодити його, розумієте?..

— І ви вирішили використати релятивістські ефекти? — спитав Ло Вей, не одриваючи погляду від пульта керування ракети: він налагоджував прилади на автоматичну роботу. — Уповільнення темпу часу, збільшення інерційної маси «ракеток»?

— Так. І зростання зустрічної швидкості… Ми виграємо в часі в шість разів. Тепер «ракетки», якщо й устигнуть помітити зустрічне тіло, — не зможуть відхилитися… Все готово?

— Готово. — Ло Вей встав, востаннє окинув поглядом прилади, задумливо повторив: — Усе готово!

Через сполучну камеру вони вийшли з ракети в коридор зорельота. Новак вимкнув струм електромагнітних тримачів: тепер розвідувальна ракета висіла в жерлі електромагнітної катапульти, з’єднана з «Фотоном-2» тільки силою тяжіння.

Антон і Ло попрямували в носову частину зорельота, до пульта керування катапультою. Лунка тиша коридор а насторожено вслухалася в дріб кроків. Ло Вей зупинився біля дверей залу.

— Дивіться, Антоне!

В броньованому щиті зяяла овальна діра з нерівними оплавленими краями. Ло Вей просунув у неї голову, глянув у зал — там було порожньо.

— Вирізали струмом… — Новак помацав пальцями краї діри. — Тепер вони шукають нас. Ходімо швидше!

Небо позаду зорельота складалося з концентричних Звітних кіл, які описували зорі. Найближча вже загубилася у просторі, що швидко обертався. В тому місці, де сходилися зоряні кола, в темряві летів рій «ракеток».

Ло Вей спрямував на нього параболічні антени радіотелескопів. На екрані з’явилася куля з безлічі цяток. Видно було, як «ракетки» повільно снували в рої.

Минуло трохи більше чотирьох годин з тієї миті, як зупинилися двигуни, і протягом усього цього часу Новака не покидала гарячкова думка: швидше кінчати! Нервове напруження втомило його… Ло зосереджено обчислював точну відстань між зорельотом і роєм, щоб передати останні поправки для автоматів ракети.

— Ну? — спитав Новак.

— Зараз… — Ло Вей повернув кілька рукояток на пульті, потім, щось згадавши, підвів голову: — Антоне, треба попередити їх, що зараз буде поштовх.

— Правильно! Ще покалічаться, — капітан увімкнув мікрофон: — Увага! Максим, Сандро, Лоу, Торрена, слухайте! Через кілька секунд ви відчуєте поштовх, сила якого дорівнюватиме приблизно трьом прискоренням земного тяжіння… Увага! Де б ви не перебували, закріпіться в кріслах або візьміться за поручні.

У цю мить від ударів загриміли двері рубки. Новак розгублено глянув на Ло Вея:

— Вони не чули. В цій частині коридору нема динаміків… Що робити? — повагавшись, він підійшов до дверей, рвучко відчинив їх і, не давши нікому отямитися, оглушливо закричав: — Відійдіть од дверей! Візьміться за поручні! Зараз буде сильний поштовх!

Тут стояли всі четверо: Максим, Патрік, Сандро, Торрена. Вони важко дихали, їх обличчя були розлючені. На мить вони сторопіли, потім мовчки всі разом кинулися в рубку.

— Ло, вмикай! — ледве стримуючи натиск, крикнув Новак.

Усі заціпеніли, чекаючи поштовху віддачі, який мав. сповістити; що катапульта викинула в простір заряджений антигелієм іоноліт. Але поштовху не було. Тишу раптом розірвав розгублений вигук Ло Вея:

— Дивіться! Дивіться, що вони роблять!

Усі кинулися до ілюмінатора і побачили рій «ракеток», який так наблизився до зорельота, що його можна було спостерігати неозброєним оком. Рій ожив, він наче вивертався навиворіт — «ракетки» розходилися в усі боки від центра, утворивши велике світне кільце.

— Вони зрозуміли небезпеку! Готуються…

Але ось «ракетки» знову зійшлися в щільну кулю, всередині якої замиготіли спалахи. Спочатку астронавти не могли зрозуміти, чому кожний наступний спалах був тьмянішим за попередній.

— Повертаються назад! — видихнув Максим.

— До Найближчої!

Незабаром ритмічно спалахуючу цятку було важко розрізнити серед зірок, що швидко оберталися. Нарешті, зникло зображення рою і на екрані радіотелескопа. Астронавти мовчки дивилися один на одного. Те, що сталося, примусило їх забути про недавню сутичку.

— Злякалися вони, чи що? — здивовано знизав плечима Лоу.

— Ні, вони зрозуміли… — замислено промовив Максим Лихо. — «Злякалися»! Кілька «ракеток» з цього рою жартома могли б розбити наш зореліт. Вони зрозуміли нас, от що. «Зрозуміли» — це навіть не те слово… «Ракетки», очевидно, вже давно зрозуміли, що ми являємо собою. Можливо, ще на Дивній планеті. Якщо вони з тисячокілометрової відстані зуміли розібратися в тому, що робиться в зорельоті, значить це не становило проблеми… Але зараз вони вперше сприйняли нас всерйоз. Так, так! — він уперто труснув головою. — Вони зрозуміли, що ми не тільки «щось таке», ледве жива білкова матерія, але й що ми «хтось». Антон мав рацію, для ракеток це була незрівнянно важча задача, ніж для нас… Словом, вони зрозуміли, що зустрілися з іншим високоорганізованим і мислячим життям, яке розвивається за своїми законами і має свої цілі. Зрозуміли, що не можна ні зневажати це життя, ні, тим більше, втручатися в нього. Важко сказати, що в них викликало таку повагу: націлений на рій іоноліт з антигелієм чи наші сутички? Як ти думаєш, Антоне?

Новак підвів очі на товаришів.

— Я думаю… мені не можна бути вашим капітаном. Оберіть іншого.

— Навіщо ж так, Антоне? — Патрік Лоу досадливо поморщився. — Кінець кінцем, кожен з нас відстоював своє, як міг.

— І поки що важко сказати, хто правий, — додав Торрена.

— Анті бентежить те, про що ми всі вже забули… — подряпані щоки Сандро розтягнулися в лукавій посмішці. — Ніхто вже не пам’ятає, як ми… як нас… Ну, словом, — загальний сміх допоміг йому заплутатися ще більше. — Не думай про це, Антоне, от і все.

— Звичайно! — Максим м’яко поклав руку на плече Новака. — Адже все сталося ні по-твоєму, ні по-нашому.

Ці «ракетки» — розумниці, що не кажи! Ми ще полетимо на Дивну і домовимося з ними, от побачиш.

Навіть коли б у Новака не здавило спазмою горло, він і тоді не зміг би сказати своїм товаришам того, що хотів, бо це були не думки, а почуття, а говорити про почуття він соромився та й не вмів. Антон повернув голову до зоряної карти, що висіла на стіні, і затримав на ній погляд трохи довше, ніж слід. Потім повернувся до команди:

— Будемо звертати на інерційну траєкторію. Всім на свої місця!








































Савченко Владимир Иванович


Навстречу звездам.


















































* * *




















* * *









notes



ПРИМIТКИ





1


Площина, в якій рухається Земля навколо Сонця.